Смарагдова книга

— Це через тютюн, він курив люльку. Стривай! — Я зупинила Ніка, перш ніж він наступив на мостину. Ми пройшли третій поверх, але, щоб дочовпати до другого, мусили подолати парочку мерзенних сходинок, які гучно скрипіли. Багаторічний досвід прослизання вночі на кухню по солодощі бодай чогось мене навчив. Ми обминули підступні місця і дісталися, нарешті, до портрета прапрапрадідуся Г’ю.　

— Ну, до роботи!　

Нік посвітив ліхтариком на обличчя нашого пращура.　

— Як же він міг обізвати свою кобилу Ситою Енні! Кобила ж худа як скіпка, натомість сам він скидається на якогось бородатого кабанюгу!　

— Ага, мені теж так здається, — я намацала за полотном ручку, яка зрушувала механізм потаємних дверей. Він, як завжди, трохи заїдав.　

— Сплять, як немовлята. — Ксемеріус сів на найближчу сходинку. — Усі, крім містера Бернарда. У нього, видно, безсоння. Але дарма, цей нам не завадить. Я заскочив його в кухні, він там ласує холодними курячими ковбасками і дивиться фільм з Клінтом іствудом.　

— От і чудово.　

Картина звично заскреготіла і випнулась уперед, відкриваючи вхід — кілька сходинок між стінами, які вели до наступних дверей. Цим шляхом можна було потрапити у ванну на другому поверсі, з іншого боку двері приховувало дзеркало заввишки з людину.　

Колись ми учащали туди, щоб полоскотати собі нерви, бо ж ніколи не можна було знати напевно: а що, коли у ванній хтось миється?! Але нащо цей таємний хід і справді був потрібен, це ми все одно не з’ясували. Може, хтось із наших пращурів полюбляв раптово, без попередження зникати і з’являтися деінде.　

— То де ж стоїть ця скринька, Ксемеріусе? — запитала я.　

— Ліворуш. Поміш штінами. — Сутінки заважали мені розгледіти, що там робить Ксемеріус, але в нього наче щось застрягло в зубах і він намагався його виплюнути.　

— Ну й ім’ячко — Ксемеріус, язик зламаєш, — зауважив Нік. — Я б називав його Ксемік. Або Мерік. Можна я принесу цю скриньку?　

— Він стоїть ліворуч, — сказала я.　

— Яшик шламаєш. Ксемік або Мерік — не дошекаєшся! Та я шпадкоємець шлавного роду могутніх демонів, а наші імена…　

— Скажи, ти що там жуєш?　

Ксемеріус сплюнув і прицмокнув.　

— Та вже нічого. Поласував тут одним голубком, який закемарив на даху. Пір’я, хай йому грець.　

— Але ж ти не вмієш їсти!　

— Дехто взагалі не знає ні бельмеса, але всіх повчає, — ображено буркнув Ксемеріус. — І навіть маленького голубка мені не подарує.　

— Ти не можеш з’їсти ніякого голубка, — повторила я. — Ти — привид.　

— Я — демоні І можу трощити все, що схочу! Одного разу я проковтнув цілого священика, у рясі зі стоячим комірцем. Чого витріщаєшся з недовірою?　

— Ти краще пильнуй, щоб нас ніхто не заскочив.　

— Гей! Чи ти не віриш мені?　

Тим часом Нік спустився й посвітив у стіні своїм ліхтариком: — Нічого я тут не бачу.　

— Таж скринька за цеглою. У потаємній кімнаті, ти, йолопе, — сказав Ксемеріус. — І я не брешу! Якщо кажу, що вмолов голуба, значить, вмолов!　

— Вона в кімнаті за цеглою, — повідомила я Нікові.　

— Я навряд чи відсуну бодай якусь із цих каменюк. — Мій менший брат, опустившись навколішки, спробував там і там натиснути на стіну.　

— Аго-о-ов! Я з тобою розмовляю! — мовив Ксемеріус. — Ти що, вирішила мене не помічати, га, плаксійко?　

Я нічого не відповіла, і тоді він зарепетував:　

— Ну гаразд! Це був голуб-привиді Але він теж рахується.　

— Голуб-привид, ой, сміхота. Навіть якби якийсь привид мав вигляд голуба, ти б все одно не зміг його з’їсти. Духи не можуть убивати один одного.　

— Та їх бомбою не зрушиш, усі ці цеглини, — зауважив Нік.　

Ксемеріус розлючено пирхнув.　

— Так, по-перше, навіть голуби іноді залишаються на землі по своїй смерті — хтозна, навіщо. Може, не помстилися якомусь там котові. По-друге, даруй, як ти відрізниш голуба-привида від непривида? І по-третє: їхнє життя привида закінчується у мене в пащі, бо (хтозна-скільки разів тобі торочити) я — демон! У вашому світі на мене не надто вже зважають, але у світі привидів я доволі велике цабе. І коли ти, нарешті, це утямиш?　

Нік підвівся і кілька разів копнув по стіні.　

— Ні, нічого не вийде.　

— Ш-ш-ш! Припини, тихіше.　

Вистромивши голову з проходу, я докірливо глянула на Ксемеріуса.　

— Ну, велике цабе, що скажеш?　

— Про що? Зауваж, я й словом не обмовився про цеглини, що їх треба зрушити.　

— То як нам туди дістатися?　

— За допомогою молотка й довбила, — пролунала блискуча відповідь.　

Але дав її зовсім не Ксемеріус, а містер Бернард. Я заклякла з переляку. Він стояв лише за якийсь метр од мене. У сутіні виблискувала золота оправа його совиних окулярів. І його зуби. Невже він посміхався?　

— От чорт! — розхвилювавшись, Ксемеріус сплюнув цівку води просто на перила. — Він, певно, ковтнув усі ковбаски за раз. Або фільм був відстійний. Отак і сподівайся на Клінта Іствуда.　

На жаль, не придумавши нічого путнього, я лише тихо пробурмотіла:　

— Що-що?