Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Опал повідомляє, що ціни залишаться ті самі: шампунь і укладання — 50 центів, а перманентна завивка — один долар 50 центів.

Особисто я приємно вражена новим доповненням до нашої працьовитої вулиці. Лише подумайте, тепер ви можете відправити листа, попоїсти та зробити зачіску в межах одного кварталу. Усе, що тепер треба, це відкрити кінотеатр, і тоді жодному з нас більше не знадобиться їздити до Бірмінгема.

Містер і місіс Рой Ґласс відзначили щорічне возз’єднання родини Ґлассів. Церемонія пройшла на задньому подвір’ї будинку. Усі Ґласси штату зібралися, щоб бути присутніми, і Вільма стверджує, що торт виявився на смак кращим, ніж на вигляд.

До речі, нещодавно на риболовлі моя друга половинка поранив собі пальця гачком, тож тепер знову сидить зі мною вдома, ниючи та скиглячи.

Дот Вімз

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

18 листопада 1931 р.

Наразі назву кафе «Зупинка» можна було бачити на стінах сотень товарних вагонів, від Сіетла до Флориди. Сплінтер Беллі Джонс навіть запевняв, що бачив її не менш як у Канаді.

Того року справи йшли особливо кепсько. Уночі ліси навколо Вісл-Стоп осявалися вогнями таборів безробітних, і не було в них жодного, хто хоч раз не годувався б в Іджі й Рут.

Клео, брат Іджі, переймався з цього приводу. Він приходив до кафе, аби забрати дружину Нінні та їхнього маленького сина Альберта. Тут він випивав горнятко кави й ласував горішками.

— Іджі, кажу тобі, не треба годувати кожного, хто з’явиться на порозі. У тебе тут бізнес, який треба вести. Джуліан розповідав, як нещодавно приходив сюди, — їх тут сиділо семеро і їло. Він упевнений, що ти готова залишити Рут і малого ні з чим, аби прогодувати цих ледацюг.

Іджі лише відмахнулася.

— Ой, Клео, що він знає, твій Джуліан? Він би сам помер від голоду, якби Опал не володіла салоном краси. Нащо ти його слухаєш? У нього менше розуму, ніж у цапа.

У цьому Клео не міг з нею не погодитися.

— Гаразд, справа не в Джуліані, серденько. Я турбуюся про тебе.

— Я знаю.

— Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, і не відмовлялась від усіх своїх заробітків.

Іджі глянула на нього й посміхнулася.

— Зараз, Клео, я достовірно знаю, що половина людей у цьому місті не платила тобі останні п’ять років. І я не бачу, щоб ти виставляв їх за двері.

Нінні, яка зазвичай було тихенькою, докинула:

— Це правда, Клео.

Клео з’їв горішок. Іджі підвелась і грайливо обійняла його за шию.

— Слухай, ти, старий буркотуне, ти ніколи в житті не прогнав голодного від своїх дверей.

— Мені ніколи й не доводилося. Усі вони тут, — сказав він і висякався. — А тепер серйозно, Іджі. Я не намагаюся замість тебе керувати твоїми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуєш гроші, от і все.

— Навіщо? — здивувалась Іджі. — Послухай, гроші можуть убити, ти ж знаєш. От щойно заходив один хлопець і розповів мені про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу — працював у Кентуккі на державному монетному дворі, карбував гроші для уряду, і все було чудово. Допоки одного дня він випадково не смикнув не той важіль — і був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червінців.

Нінні жахнулася:

— Та ти що! Яке жахіття!

Клео глянув на неї, як на божевільну.

— Господь з тобою, жінко. Гадаю, ти б повірила всьому, що розповість моя пришелепкувата сестричка.

— Що ж, таке могло статися, хіба ні? Його справді було вбито червінцями, Іджі?

— Звісно. Або трьомастами фунтами четвертаків — забула, чим саме. Але, в будь-якому разі, його точно сплюснуло.

Клео похитав головою, й Іджі не втрималася від сміху.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

29 січня 1986 р.

Щонеділі, в день відвідувань, Ед Кауч і його мати, Велика Матуся, сиділи в її тісній маленькій кімнаті весь пообідній час і дивилися телевізор. Цього дня Евелін думала, що як не вибереться звідси, то скоро криком кричатиме. Вона вибачилася й сказала, що йде до вбиральні, далі по коридору. Насправді ж жінка планувала піти посидіти в машині, але забула, що ключі від машини в Еда. Тож тепер вона знову сиділа в гостьовій залі з місіс Тредґуд, розгортаючи пакетик кокосових «Снігових кульок» від компанії «Гостесс», поки місіс Тредґуд розповідала їй по вчорашній обід у «Трояндовій терасі».

— Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.

— Хто?

— Місіс Едкок.

— Місіс Едкок?

— Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок — у лисячих хутрах — місіс Едкок!

Евелін розмірковувала десь хвилину.

— А, багатійка.

— Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.

— Правильно.

Евелін простягнула їй відкритий пакетик.

— О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», — вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: — Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.

— Ні, місіс Тредґуд, — відповіла Евелін. — Мені й так добре, та, може, ви хочете?

— Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.