Смерть лорда Еджвера

— Mon cher[3], сьогодні ввечері я замість ворожки, що читає по долонях і розповідає про натуру людини?

— І вам це вдається краще, ніж багатьом ворожкам, — зауважив я.

— Ви настільки вірите мені, Гастінґсе. Я зворушений. Хіба ви не знаєте, мій друже, що кожен з нас — це величезна загадка, лабіринт суперечливих пристрастей, бажань і схильностей? Mais oui, c’est vrai[4]. Можна робити власні умовиводи, але пам’ятайте, що у дев’ятьох із десяти разів ми помиляємося.

— Та не Еркюль Пуаро, — сказав я, всміхаючись.

— Навіть Еркюль Пуаро! О! Я чудово знаю, що ви постійно вважаєте мене марнославним, але, загалом, можу запевнити вас, що насправді я дуже скромна особа.

Я розсміявся.

— Ви — і скромні?

— Саме так. Хіба що — визнаю — трохи пишаюся своїми вусами. Ніде в Лондоні я не бачив їм рівних.

— Можете не боятися, — сухо мовив я. — Ви й не побачите. То ви не наважитеся висловити свої висновки щодо Карлотти Адамс?

— Elle est artiste![5] — сказав просто Пуаро. — Це пояснює майже все, еге ж?

— І все-таки, ви не думаєте, що на життєвому шляху на неї чекають небезпеки?

— Вони чекають на нас усіх, мій друже, — серйозно прорік мій друг. — Лихо, може, постійно чекає, щоб кинутися на нас. Та щодо вашого питання, гадаю, успіх не омине міс Адамс. Вона прониклива, та є дещо більше. Без сумніву, ви вже помітили, що вона єврейка?

Я не помітив. Та тепер, коли він згадав про це, я побачив легкі сліди її семітського походження. Пуаро кивнув.

— А це дорога до успіху. І все-таки, на ній є один небезпечний провулок — оскільки ми досі говоримо про небезпеку, еге ж?

— Про що ви?

— Про жагу грошей. Саме любов до грошей може змусити таку жінку звернути зі шляху розсудливості та обережності.

— Вона може змусити звернути будь-кого, — сказав я.

— Ваша правда, але хай там як, ви чи я помітимо небезпеку. Ми можемо зважити всі плюси і мінуси. А якщо ж надто перейматися грошима, то бачитимеш тільки гроші, усе інше залишиться в тіні.

Серйозність Пуаро змусила мене розсміятися.

— Есмеральда, циганська королева, у чудовій формі, — пожартував я.

— Людська психологія — це цікаво, — незворушно вів далі мій друг. — Неможливо цікавитися злочинами, не зацікавившись психологією. Фахівця цікавить не просто акт убивства, а те, що лежить за ним. Гастінґсе, розумієте мене?

Я запевнив, що чудово розумію його.

— Я помітив, Гастінґсе, що, коли ми працюємо над справою, ви завжди наполягаєте на фізичних діях. Ви хочете, щоб я міряв сліди, аналізував цигарковий попіл, ліг на живіт і вивчав якусь дрібничку. Ви ніяк не збагнете, що, розслабившись у м’якому кріслі й заплющивши очі, можна набагато швидше вирішити будь-яку проблему. Тоді дивишся на все очима розуму.

— Тільки не я, — зізнався я. — Коли я відкидаюся в кріслі й заплющую очі, зі мною відбувається лише одне!

— Це я теж помітив! — відповів Пуаро. — Це дивно. У такі моменти мозок мав би гарячково працювати, а не поринати в лінивий сон. Розумова діяльність — така цікава, така збуджувальна! Зайнятість маленьких сірих клітинок — це ж інтелектуальна насолода. Їм і лише їм можна довірити вивести нас із туману до правди…

Гадаю, у мене вже виробилася звичка відволікатися, щойно мій друг-детектив згадує маленькі сірі клітинки. Я вже стільки про це чув раніше.

Цього разу мою увагу привернули четверо осіб за сусіднім столиком. Коли монолог Пуаро закінчився, я зауважив із посмішкою:

— Пуаро, ви користуєтеся успіхом. Прекрасна леді Еджвер не зводить із вас очей.

— Без сумніву, їй повідомили, хто я, — сказав він, безуспішно намагаючись здаватися скромним.

— Гадаю, це ваші видатні вуса, — промовив я. — Вона замилувалася їхньою красою.

Мій друг непомітно погладив їх.

— Це правда, вони унікальні, — визнав він. — Мій друже, та «зубна щітка», як ви називаєте свої вуса — це щось жахливе, просто злочин, навмисне знущання над даром природи. Не носіть такі, благаю!

— Боже мій! — вигукнув я, проігнорувавши прохання Пуаро. — Леді підводиться. Гадаю, вона йде поговорити з нами. Браян Мартін заперечує, та вона не слухає його.

— Мсьє Еркюль Пуаро? — пролунав ніжний хрипкий голос.

— До ваших послуг.

— Мсьє Пуаро, я хотіла б поговорити з вами. Мені конче потрібно з вами поговорити.

— Звичайно, мадам. Сядете?

— Ні, ні, не тут. Я хочу поговорити віч-на-віч. Піднімемося нагору, в мій номер.

До жінки підійшов Браян Мартін і заговорив із несхвальним смішком:

— Джейн, почекай трохи. Ми ще не закінчили вечеряти. Як і мсьє Пуаро.

Але цю жінку було непросто відволікти від її намірів.

— І що, Браяне, в чому проблема? Вечерю принесуть у номер. Домовся з ними про це, добре? І, Браяне…

Вона пішла за ним і, здавалося, переконувала його в чомусь. Наскільки я зрозумів, чоловік опирався, хитаючи головою і суплячись. Однак вона взялася доводити щось іще наполегливіше, і, зрештою, знизавши плечима, він поступився.

Раз чи двічі під час їхньої розмови жінка зиркала на столик, за яким сиділа Карлотта Адамс, і я гадав собі, чи їхня розмова якось стосується американки.

Наполігши на своєму, Джейн Вілкінсон повернулася до нас, сяючи.