Снігопад

Паркетник вирулює від бордюра, переїздить вулицю. Крила скажено скреготять, черкаючись об бордюр; ми ж у Клаві, хай там як, а тут краще по сто разів на день гробити свої Goodyear’и, незмінно паркуючи машину впритир до бордюру, аніж наражатися на суспільний остракізм та спалахи масової істерії, запаркувавшись за кілька дюймів від узбіччя, на самій середині вулиці («Все добре, мам, я зможу пройтися до бордюра»), створювати загрозу вуличному руху, смертельну загрозу для невпевнених у собі молодих велосипедистів. Y. Т. натиснула кнопку розмикання контакту на руків’ї гарпуна, розмотуючи десь із метр троса. Змахує над головою і розкручує магніт, ніби розпущений болас, — зараз вона зробить цю стару чортопхайку. Навершя гарпуна завбільшки із салатницю зі свистом розтинає повітря; у цьому нема необхідності, але звук крутий.

Щоб загарпунити паркетник, треба набагато більше вміння, ніж може собі уявити пішак, бо паркетники взагалі мало пристосовані для доріг, у заводській комплектації немає ні сталі, ні будь-яких інших залізовмісних матеріалів, у які може вп’ястися МагнаПун. Вже є надпровідникові гарпуни, здатні чіплятися за алюмінієві корпуси, індукуючи вихорові струми просто в тіло машини і проти волі власника перетворюючи її на електромагніт, але у Y. Т. такого не було. Ними можуть похизуватися переважно гардкорні скейтери з міськлавів, а вона, попри нинішню забаву, до таких не належить. Її гарпун чіпляється тільки за сталь, залізо чи (слабенько) до нікелю. Єдина сталева деталь у паркетниках такої збірки — це рама.

Вона підкрадається тишком. Орбітальна площина її пуна майже вертикальна, за кожним обертом кінець ледь не черкає блискучий гравій, яким устелені дороги міськлаву. Коли вона тисне на кнопку запуску, кінець стартує з висоти трохи більше сантиментра, летить на інший бік вулиці, трішки вгору, просто під днище паркетника, і там присмоктується до сталі. Зчеплення надійне, надійнішого із цим згустком повітря, вінілу, фарби і маркетингу, відомим під назвою «сімейний мінівен», сподіватися годі.

Реакція миттєва, навіть непогана за мірками міськлавів. Водій хоче позбутися Y. Т. Авто зривається з місця, як навалений гормонами бицюра, якого пікадор щойно штрикнув у сраку своїм гострим штирем. За кермом не мамка, а молодий жеребчик, підліток, що, як і будь-який хлопець у цьому міськлаві, ще з чотирнадцяти років щодня пускав по вені кінський тестостерон, ховаючись для цього десь у шкільній роздягальні. Тепер він накачаний, тупий і безмежно передбачуваний.

Кермує він неакуратно, кепсько контролюючи штучно накачані м’язи. Відлите «під шкіру» бурячкове кермо пахне маминим лосьйоном для рук, він скаженіє від цього. Паркетник смикається і гальмує, смикається і гальмує, а все тому, що він фігачить по педалі газу, бо, схоже, замало просто втискати її в підлогу. Він хоче, щоб ця машина була як його м’язи: більше потужності, ніж він може опанувати. Натомість вона йому лише заважає. Як компроміс, він гатить по кнопці з написом ПОТУЖНІСТЬ. Негайно вискакує і гасне інша кнопка — ЕКОНОМІЯ, нагадуючи йому, ніби на шкільній демонстрації, що ці два поняття несумісні. Невеличкий двигун машини понижує передачу, видаючись потужнішим. Він уже не відриває ноги від педалі газу і, проїхавши Котедж-Гайтс-роуд, мінівен збільшує швидкість до сотні.

Під’їжджаючи до того кінця Котедж-Гайтс-роуд, де вулиця вливається в Бельвуд-Веллі-роуд, він помічає пожежний гідрант. У КНВВ безліч пожежних гідрантів, — і з міркувань безпеки — вельми вишуканих, — для підвищення вартості житла; там це не просто приземкуваті залізні боввани з вибитим на них ім’ям якоїсь богом забутої ливарні часів Промислової Революції, аж кошлаті від сотень полущених шарів дешевої казенної фарби. Ці гідранти зроблено з міді, щочетверга їх полірують роботи, їхні величні труби здіймаються просто з ідеальних підхімічених газонів та вигонів у міськлавах, а трохи вище — розходяться, пропонуючи потенційним вогнеборцям асортимент із трьох можливих роз’ємів для під’єднання шланга. Їхній дизайн розробили на комп’ютерних моніторах ті самі естети, що спроектували Дина-вікторіанські будинки, витончені поштові скриньки та могутні мармурові вказівники вулиць, які, ніби менгіри, вивершують кожне перехрестя. Вони розроблені на комп’ютерах, але з думкою про елегантність давно забутого минулого. Пожежний гідрант — це те, що зобов’язана мати на своєму газоні кожна людина зі смаком. Пожежні гідранти — це те, що ріелторам не доводиться ретушувати на рекламних світлинах.