Снігопад

Фідо виходить зі своєї буди, присідає на довгих лапах і перестрибує паркан, перш ніж встигає пригадати, що не вміє стрибати через паркани. Ця суперечність проходить повз нього — він песик, тому саморефлексія не належить до його сильних сторін.

Гавкіт переходить в якесь інше місце, далеко-далеко. Всі гарні песики, котрі живуть у цьому далекому-далекому місці, тепер знають, що їм треба пильнувати дуже поганих незнайомців та дівчинку, яка любить Фідо, бо вони рухаються саме туди. Фідо подумки бачить це місце. Воно велике, просторе, пласке і відкрите, там дуже гарно ганятися за фризбі. Там багато великих літалок. Поруч є кілька дворів, де живуть гарні песики.

Фідо чує, як гарні песики гавкають у відповідь. Він знає, де вони. Далеко. Але туди можна дістатися вулицями. Фідо знає цілу купу різних вулиць. Просто біжить і знає, куди йому треба.

Спершу В-782 залишає за собою лише смугу яскравих іскор на центральній вулиці франшизного ґетто, але коли він опиняється на довгому прямому відрізку шосе, докази його присутності поповнюють феєрверки блакитного захисного скла, яке швидко вкриває всі чотири смуги, коли вікна та вітрові шиби автівок порскають із рам, злітаючи в повітря, наче бризки води за швидкісним катером.

У рамках добросусідської політики містера Лі у населених зонах Щуратам заборонено перевищувати швидкість звуку. Але Фідо надто квапиться, щоб перейматися добросусідською політикою. До біса звуковий бар’єр. Нехай гримить.

Розділ 66

— Вороне! — гукає Хіро. — Вислухаєш історію, перш ніж я тебе вб’ю?

— Чому ні? — погоджується Ворон. — Дорога довга.

Весь транспорт у Метасвіті оснащений переговорниками. Хіро просто зателефонував Бібліотекарю і попросив його знайти номер Ворона. Вони тандемом їдуть чорною поверхнею уявної планети, хоча Хіро повільно, метр за метром, наздоганяє Ворона.

— Мій батько воював у Другу світову. Збрехав про вік, щоб узяли. Старшим-куди-пошлють потрапив на тихоокеанський театр бойових дій. Коротко кажучи, його захопили в полон ніппонці.

— І?

— І його відвезли у Ніппонію. Кинули в концтабір. Там було багато американців, а ще брити і китайці. І кілька чоловік узагалі не знати звідки. Ніби індіанці на вигляд. Сяк-так говорили англійською, але краще — російською.

— То були алеути, — коментує Ворон. — Громадяни Америки. Але ніхто про них ніколи не чув. Більшість людей навіть не знають, що під час війни японці були захопили американські території — кілька островів на кінці Алеутського архіпелагу. Населені острови. Населені моїм народом. Вони захопили двох найважливіших алеутів і замкнули в концтаборах у Японії. Один із них був мер Атту — верховний представник цивільної влади. Другий для нас був навіть важливіший — то був головний гарпунер народу алеутів.

Хіро продовжує:

— Той мер захворів і помер. У нього не було імунітету. А гарпунер був міцним сучим сином. Кілька разів захворював, але лишився живий. Ішов на роботу в поля з рештою в’язнів, вирощував провіант для армії. Працював на кухні, готував баланду для в’язнів та охорони. Був дуже відлюдькуватим Усі його уникали, бо від нього жахливо смерділо. Його ліжко штиняло на весь барак.

— Готував аконітову отруту для китів з грибів та інших речей, які знаходив у полі та ховав під одягом, — пояснює Ворон.

— Крім того, — продовжує Хіро, — на нього злилися, бо якось він висадив шибку в бараку, куди цілу зиму задувало холодне повітря. Коротше, одного дня після обіду вартовим стало дуже зле.

— Отрута для китів у рибній юшці.

— В’язні тоді вже були в полях, і коли вартові почали слабнути, вони повели всіх назад, до бараків, бо не могли пильнувати, скрутившись у три погибелі через судоми в шлунку. Це трапилося вже під кінець війни, тому не так і легко було знайти поповнення. Мій батько був останній у колоні, а цей алеут ішов просто перед ним.

— А коли в’язні проходили через іригаційний канал, — вступає Ворон, — алеут стрибнув у воду і зник.

— Мій батько не знав, що робити, — веде далі Хіро. — Поки не почув стогону вояка, який замикав колону. Він озирнувся і побачив, що тіло вартового прохромлене бамбуковим списом. Спис ніби взявся нізвідки. Алеута ніде не було видно. Тоді ще один вартовий повалився з перетятим горлом, а в нього за спиною стояв алеут. Потім він кинув ще один спис у ще одного вартового.

— Він робив гарпуни і ховав їх під водою в іригаційних каналах, — підказує Ворон.

— Тут мій батько зрозумів, що приречений. Бо хай там що він скаже охороні, вони вважатимуть, що він причетний до втечі алеута, візьмуть меч і відрубають йому голову. Тож він подумав, що може прикінчити кількох ворогів, перш ніж до нього дістануться, вихопив зброю в першого вбитого вартового, скочив в іригаційну канаву і застрелив ще кількох вартових, які прийшли з’ясувати, що сталося.

Ворон продовжив:

— Алеут побіг до загорожі — вона була з бамбуку і трималася на шмарклях. Вважалося, що за нею було мінне поле, але він без проблем перетнув його і побіг далі. Чи то йому пощастило, чи то міни — якщо вони взагалі були — лежали рідко і на чималій відстані одна від одної.