Снігопад

— Вони не подбали про серйозну охорону периметра, — припускає Хіро, — бо Японія — це острів, тож навіть якби хтось утік, йому нікуди було б подітися.

— Тільки алеут міг утекти. Міг дістатися до найближчого берега і збудувати каяк. Вивести його у море і рухатися вздовж берега, тоді з острова на острів, до свого архіпелагу.

— Правильно, — каже Хіро. — І цього я ніколи не розумів — аж поки не побачив тебе у відкритому морі, як ти на каяку обганяєш швидкісний катер. Тоді все зійшлося. Твій батько не був божевільним. Він мав чудовий план.

— Так. Але твій батько його не зрозумів.

— Мій батько побіг за твоїм по мінному полю. Вони були вільні — в Ніппонії. Твій батько кинувся вниз, до океану. Мій батько хотів бігти у гори, сподіваючись дочекатися кінця війни в якомусь закутку.

— Дурнувата була ідея, — кидає Ворон. — Японія дуже густонаселена. Годі було десь сховатися, щоб ніхто цього не помітив.

— Мій батько навіть не знав, що таке каяк.

— Незнання не виправдовує.

— Їхня суперечка — схожа на ту, що зараз у нас — стала початком кінця. Ніппонці наздогнали їх на дорозі біля Нагасакі. У них навіть не було при собі кайданків, тому руки їм зв’язали шнурками від черевиків і змусили стати навколішки на дорозі, обличчям один до одного. Тоді лейтенант дістав із піхов меча. То був давній меч, лейтенант походив із гордої самурайської родини, а так глибоко в тилу опинився через те, що на початку війни йому відірвало ногу. Тож він заніс меча над головою мого батька.

— Меч аж бринів на вітрі. Моєму батькові було боляче від цього звуку.

— Але меч не опустився.

— Мій батько побачив, як перед ним на колінах стоїть скелет твого батька. Це було останнє, що він бачив у своєму житті.

— Мій батько стояв спиною до Нагасакі. Його тимчасово засліпило спалахом, але він відразу впав долілиць і притиснувся обличчям до землі, щоб це жахливе світло не било в очі. А тоді все повернулося до норми.

— Тільки мій батько осліп, — додає Ворон. — І міг лише слухати, як твій батько б’ється з лейтенантом.

— Це була бійка напівсліпого одноногого самурая з катаною проти дебелого чоловіка зі зв’язаними за спиною руками. Вельми цікавий бій. Цілком чесний. Мій батько переміг. І війна закінчилась. Окупаційні війська дісталися до них уже за кілька тижнів. Мій батько повернувся додому, ще трохи погуляв, а тоді в сімдесятих у нього нарешті з’явилася дитина. Твій батько зробив так само.

Ворон відповідає:

— Амчітка, 1972-й. Ви, мудаки, двічі скидали на мого батька ядерну бомбу.

— Я розумію твої почуття, — каже Хіро. — Але тобі не здається, що ти вже достатньо помстився?

— Не буває достатньої помсти.

Хіро пришпорює мотоцикл і, заносячи катану, наближається до Ворона. Але Ворон подається назад — він усе бачить у дзеркалі заднього огляду — і блокує удар великим і довгим ножем. Тоді скидає швидкість майже до нуля і прослизає у шпарину між опорами. Хіро проскакує повз, надто сповільнюється і встигає лиш помітити, як Ворон стрімко обходить його по той бік монорейки. Поки Хіро встигає набрати швидкість і проскочити у наступний просвіт, Ворон знову опиняється з протилежного боку. І так далі. Вони летять Стрітом, виписуючи зиґзаґи, пролітаючи під монорейкою туди-сюди. Правила дуже прості. Ворону тільки й треба, щоб Хіро влетів в опору і зупинився — на одну-єдину мить, і тоді Ворон зможе зникнути, за мить щезнути з поля зору так, що Хіро вже не вдасться його відшукати.

Ворон має в цій грі фору, але Хіро значно краще у неї грає, тож вони приблизно на рівних. Вони займаються мотослаломом під колією монорейки на швидкості від шістдесяти до шістдесяти тисяч миль за годину; навколо них у непроникну темряву тягнуться малоповерхові комерційні споруди, високотехнологічні лабораторії та парки розваг. Перед ними Середмістя, високе і яскраве, як aurora borealis[74], що постає із чорних вод Берінґового моря.

Розділ 67

Коли вони знижуються над Долиною, дно вертольота знаходить перший гарпун. Y. Т. його радше відчуває, ніж чує — вона знає це солодке відчуття дотику так добре, що здатна вловити його не згірш за надчутливі сейсмоштуки, які реєструють землетрус на протилежному боці планети. Тоді один за одним у вертоліт влучають іще з пів десятка гарпунів, і вона ледве стримується, щоб не перехилитися визирнути у вікно. Ну звісно ж, дно вертольота — суцільна совєтська сталь, і гарпуни до неї липнуть, як на суперклей. Треба тільки, щоб вони трималися достатньо низько для гарпунів — але іншого виходу все одно нема, якщо тільки вони не хочуть потрапити на радари Мафії.

Дівчина чує, як у передній частині вертольота тріщить радіо:

— Піднімайся вище, Саша, нахапався паразитів.

Y. Т. дивиться у вікно. Поруч летить інша вертушка, невеликий алюмінієвий корпоративний борт, що тримається трохи вище, і всі у ньому витріщаються на дорогу внизу. Всі, крім Ворона, той досі підключений до Метасвіту. Бляха. Пілот набирає трохи висоти.

— Окей, Саша. Вони відірвалися, — звучить із радіо. — Але в тебе на пузі лишилося кілька гарпунів, тож дивись, щоб ні на що їх не намотати. Там троси міцніші за сталь.