Снігопад

— Радіоактивна речовина, яка продукує тепло. Це його джерело енергії.

— Як його вимкнути?

— Ніяк. Воно буде виробляти тепло, поки не розплавиться. Y. Т. уже за кілька кроків від Щурата, вона відчуває тепло на своєму обличчі. Крила розгорнулися на максимум. Біля основи вони жовтогарячі, але цей колір затухає відтінками червоного і бурого на делікатних краях, які досі темні. Ядучий дим, що здіймається з обгорілої трави, приховує деякі деталі.

Вона міркує: краї цих крил нагадують мені щось, що я вже бачила. Вони схожі на тонкі металеві лопаті, які виступають із кондиціонера, на яких можна написати своє ім’я, просто водячи по них пальцем.

Або на радіатор машини. Повітря продуває радіатор і охолоджує двигун.

— У нього є радіатори. У Щурата є радіатори для охолодження. — Просто тут і зараз вона збирає інфу.

Тільки що ці не охолоджують Щурата, він і далі розігрівається.

Y. Т. заробляє на життя, пробиваючись крізь затори, це її економічна ніша — боротьба з трафіком. І вона знає, що машина не перегрівається від того, що жене відкритою автострадою. Вона перегрівається, коли стоїть у заторі, тому що коли вона стоїть, радіатор не продуває достатньою кількістю повітря.

А саме це зараз відбувається зі Щуратом. Йому треба рухатися, треба проганяти повітря через радіатори, інакше вони перегріються і розплавляться.

— Кру-уто, — тягне вона. — Цікаво, рвоне чи ні?

Передня частина тіла звужується до гострого носа. Спереду голова різко переходить у напівкулю із чорного скла, круту, наче лобове скло винищувача. Якщо Щурат має очі, то вони там.

Нижче, там, де має бути щелепа — залишки якоїсь механічної штуки, майже цілком зчесаної вибухом гранати.

Чорне вітрове скло — чи маска, чи що воно таке — пробите наскрізь. Дірка достатньо велика, щоб Y. Т. могла просунути в неї руку. По інший бік дірки темно, майже нічого не видно, особливо через близькість жовтогарячого жеврива радіаторів. Але вона бачить щось червоне, щось сочиться зсередини. І це не якийсь Dexron II. Щурат поранений, він стікає кров’ю.

— Ця штука жива, — переконана вона. — В неї по жилах тече кров.

Вона думає: це інфа. Інфа. Ми з моїм партнером — із цим упоротим Хіро — можемо на цьому заробити.

Тоді вона думає: цей бідолаха спалює себе живцем.

— Не роби цього. Не торкайся його, — вкотре радить Хіро.

Вона підходить упритул, опускає окуляри, щоб захистити лице від жару. Щуратові ноги припиняють спазматично рухатися, ніби він чекає на щось.

Кур’єрка схиляється і хапає Щурата за передні лапи. Вони реагують, від дотику її рук напружуються поршневі м’язи. Відчуваються так само, як передні лапи собаки, коли підіймаєш його і хочеш, аби він танцював. Ця штука жива. Вона реагує на неї. Y. Т. це знає.

Вона дивиться на Хіро — просто щоб переконатися, що він усе це бачить. Він бачить.

— Ну ти й мудло! — обурено кидає Y. Т. — Я перша простягаю тобі руку, кажу, що хочу бути твоєю партнеркою, а ти відповідаєш, що маєш подумати? В чому річ? Я недостатньо крута, щоб з тобою працювати?

Вона випростується і задки тягне Щурата газоном. Він неймовірно легкий. Не дивно, що бігає так швидко. Вона могла б його підняти, якби захотіла згоріти живцем. Тягне його назад, до дверцят буди, залишаючи почорнілий і задимлений слід на газоні. Y. Т. бачить, як з її комбінезона валить пара — на тканині закипає старий піт і тому подібне. Вона достатньо маленька, щоб пролізти у дверцята буди — ще одна річ, на яку здатна вона і чого не може Хіро. Зазвичай дверцята замкнені, вона вже пробувала відчинити такі. Але ці відчинені.

Усередині франшиза яскраво освітлена, підлога біла, відполірована роботами. За кілька футів від собачих дверцят стоїть щось подібне до чорної пральної машини — це Щуратова халабуда, там він чаїться у пітьмі та самотності, чекає, коли йому випаде якась робота. До франшизи вона під’єднана дебелим кабелем, що тягнеться зі стіни. Зараз дверцята халабуди розчахнуті навстіж — такого вона теж ніколи не бачила. Ізсередини валить пара.

Не пара. Щось холодне. Як ото буває, коли спекотного дня відчиняєш морозилку. Y. Т. заштовхує Щурата в його халабуду. Якась холодна рідина розпилюється з усіх стін і перетворюється на пару, перш ніж торкнутися тіла Щурата, і ця пара бухає з дверей так потужно, що збиває дівчину з ніг, і вона падає на дупу.

Довгий хвіст стирчить із халабуди, тягнеться підлогою і зникає десь за дверцятами. Y. Т. піднімає кінець хвоста, гострі машинні краї його хребців поколюють навіть крізь рукавиці.

Зненацька він напружується, оживає, якусь секунду вібрує. Вона відсмикує руки. Хвіст прослизає досередини, ніби відпущена ґумова стрічка. Вона навіть не вгледіла того руху. Тоді дверцята рвучко зачиняються, робот-прибиральник, розумний порохотяг, виповзає з інших дверей і заходжується витирати патьоки крові.

У неї над головою, на стіні, що обернена до головного входу, висить обрамлений гірляндами пожовклих квітів жасмину постер. На постері — фото звично усміхненого містера Лі, під ним — звична формула: