Снігопад

Вона стоїть собі на газоні посеред Гонконгу. Обоє уважно роздивляються одне одного.

— Я телефонувала своєму хлопцеві, але він мене продинамив, — повідомляє Y. Т.

— Теж трешер?

— Ага.

— Ти припустилась тієї ж помилки, що і я свого часу.

— Це ж якої?

— Переплутала роботу із задоволеннями. Замутила з колегою. У такому нескладно заплутатися.

— Еге ж. Я розумію, про що ти. — Хоча вона не зовсім розуміє, що таке «колега». — Я собі подумала, чи не стати нам партнерами, — пропонує дівчина.

Вона чекає, що він підніме її на глум. Натомість він широко всміхається і ледь киває головою.

— Мені теж це спало на думку. Але я ще маю помізкувати, як саме це зробити.

Вона приголомшена тим, що він і справді обдумував таке. Тоді опановує свої сентименти і розуміє: триндить. Тобто, найпевніше, обманює. Скоріш за все, зрештою він спробує затягти її в ліжко.

— Мушу йти, — повідомляє вона. — Пора додому.

Тепер побачимо, наскільки швидко він втратить інтерес до партнерства. Вона повертається до нього спиною.

Зненацька вони знову потрапляють у промінь прожектора одного з гонконгівських роботів.

Y. Т. відчуває гострий біль у ребрах, ніби хтось її добряче стусонув. Але Хіро того не робив. Він, звісно, непередбачуваний псих і ходить по вулиці з мечами, але лупашити жінок — не його стиль, таких вона за милю вгадує.

— О-йой! — вигукує вона, похитнувшись від удару. Дивиться вниз і бачить маленький важкий предмет, що відскакує від землі в них під ногами. А за межею, на вулиці, допотопне таксі вищить шинами, забираючись геть. Хач вихилився із заднього вікна і погрожує їм кулаком. Певно, кинув у неї камінь.

Тільки це не камінь. Та важка штука в неї під ногами — та сама, що вдарила її по ребрах, — ручна граната. Y. Т. якусь мить витріщається на неї, впізнає знайомий з мультиків образ, що тепер став реальним.

Тоді щось збиває її з ніг, надто швидко, щоб було боляче. І саме коли вона звертає увагу на цей факт, десь-інде на парковці лунає болісно гучний вибух.

А тоді все нарешті завмирає достатньо надовго, щоб вона все побачила і зрозуміла.

Щурат зупинився. А вони ніколи не зупиняються. Частина їхньої таємниці полягає в тому, що їх ніколи не видно — так швидко вони рухаються. Ніхто не знає, як вони виглядають. Ніхто, крім тепер уже Y. Т. та Хіро.

Він більший, ніж вона собі уявляла. Тіло як у ротвейлера, сегментоване перехрещеними бронепластинами, ніби в носорога. Ноги подібні до гепардових — довгі, пружні, що забезпечують максимальну швидкість. Мабуть, саме через хвіст їх називають Щуратами, оскільки це єдине, що ріднить їх зі щурами — довжелезний і гнучкий хвіст, трохи схожий на з’їдений кислотою щурячий, бо й він складається із сегментів, із сотень добре підігнаних сегментів, ніби хребет.

— Ісусе Христе! — вигукує Хіро. І з цих слів вона розуміє, що Хіро також ніколи раніше не бачив Щурата.

Зараз той хвіст скручений, лежить на спині Щурата, ніби мотузка, що впала з дерева. Окремі його частини намагаються рухатись, тимчасом як інші здаються мертвими та інертними. Ноги рухаються по одній, спазматично, неузгоджено. Вся істота виглядає вкрай неправильно, як відеозапис літака, що намагається зайти на посадку з відірваним хвостом. Навіть без інженерної освіти будь-кому зрозуміло, що конструкція понівечена і перекручена.

Хвіст звивається і сіпається, ніби змія, розмотується, спускається з тіла Щурата, вивільняє його ноги. Але з ногами щось не так, він досі не може підвестися.

— Y. Т., — застерігає Хіро, — Не треба.

Але вона не слухає. Крок за кроком наближається до Щурата.

— Він небезпечний, якщо ти цього не помітила, — Хіро відстає ще на кілька кроків. — Кажуть, у ньому є біологічні компоненти.

— Біологічні компоненти?

— Частини тварин. Він може бути непередбачуваним.

Y. Т. любить тварин. Вона не зупиняється.

Тепер їй видно краще. Це не просто купа броні та робом’язів, чимало деталей насправді виглядають вельми делікатно. Із тіла випинаються кілька коротких крилоподібних оцупків: великий на плечі та ряд менших уздовж спини, ніби гребінь стегозавра. «Лицарське забрало» підказує їй, що ці штуки достатньо гарячі, аби спекти на них піцу. Вона підходить, а вони ніби розгортаються і ростуть.

Вони розпускаються, ніби квіти в документальному фільмі, розширюються та розгортаються, відкриваючи налагоджену і складну внутрішню структуру, тепер ущент зруйновану. Кожне куце крило розпадається на маленькі мініатюрні копії самого себе, кожна з них, своєю чергою, розпадається на ще менші копії, і так далі до безконечності. Найдрібніші — просто маленькі клаптики фольги, і звіддалік контури здаються розмитими.

І стає тільки гарячіше. Маленькі крильця розпеклися майже до червоного жару. Y. Т. піднімає окуляри на чоло і прикриває з обох боків обличчя руками, затуляючись від навколишніх вогнів, і бачить, як вони й без контрасту жевріють темно-бурим кольором, ніби спіраль щойно ввімкненої електроплитки. Трава під Щуратом починає диміти.

— Обережно. Всередині можуть бути дуже нехороші ізотопи, — кидає Хіро навздогін. Він підійшов трохи ближче, але однаково тримається позаду.

— Що таке ізотоп?