Снігопад

Його серце збільшується мало не вдвічі. На очі навертаються сльози. Можливо, він житиме.

Натискає на кнопку, і кришка відчиняється.

Під час чергового проїзду кур’єрка вихоплює піцу з роз’єму. Доставлятор кліпає, уявляючи, як часникова начинка зминається об задню стінку коробки. Потім вона бере коробку під пахву. Нестерпне видовище, це вже занадто.

Але вона її доставить. Дядечко Енцо не вибачається за нетоварного вигляду, потовчені чи холодні піци — лише за ті, що прибули пізно.

— Гей, — озивається Доставлятор, — візьми.

Він висовує з потрощеного вікна руку в чорній рукавиці. У тьмяному освітленні заднього ґанку виблискує білий прямокутник: візитівка. Під час наступного проїзду кур’єрка вихоплює картку, читає. Там написано:

Хіро Протагоніст

Останній хакер-фрилансер

Найкращий у світі фехтувальник

Позаштатник Центральної Розвідувальної Корпорації

Спеціалізація: пов’язані з софтом дані

(Музика, медіа, мікрокод)

Тарабарщина на звороті повідомляє, як його знайти: номер телефону, напівелектронні мережі зв’язку. І адреса в Метасвіті.

— Тупе ім’я, — коментує кур’єрка, запихаючи візитівку в одну з незліченних кишеньок на комбінезоні.

— Але такого не забудеш, — заперечує Хіро.

— Був би ти хакером...

— Чому я розвожу піци?

— Так.

— А я фрилансер. Слухай, як тебе там — я тобі винен.

— Мене звати Y. Т., — каже вона, кілька разів відштовхуючись від дна ногою і набираючи енергію. Вона вилітає з басейну, ніби з катапульти, — і ось її вже нема. На смарт-колесах свого скейта, що складаються з численних спиць, які скорочуються і подовжуються, пристосовуючись до поверхні, вона пролітає газоном, ніби шматок масла по гарячому тефлону.

Хіро, який ось уже тридцять секунд як не працює Доставлятором, вилазить із машини, дістає з багажника і припасовує до себе свої мечі, готується до карколомної нічної втечі з території КВВ. До кордону з ЖК «Діброва» лише кілька хвилин, він запам’ятав маршрут (наче запам’ятав) і знає, як працюють міськлавні копи, бо й сам колись був одним із них. У нього непогані шанси втекти. Але буде цікаво.

Над ним, у будинку, що біля басейну, увімкнулося світло, діти визирають із вікон своїх спалень, такі теплі та розкуйовджені у своїх піжамках із «Маленькими калічками[9]» та «Ніндзя-вояками з Плоту», які або вогнетривкі, або неканцерогенні, але не те й інше водночас. Тато виходить із задніх дверей, на ходу натягуючи кофту. Це гарна сім’я, що живе в залитому світлом домі, убезпечена сім’я — геть як та, до якої він належав іще тридцять секунд тому.

Розділ 3

Хіро Протагоніст і Віталій Чорнобиль — співмешкаці, вони зависають удома, в просторому відсіку 20 на 30 на Само-Складі в Інґлвуді, Каліфорнія. Підлога в кімнаті — суцільна бетонна плита, стіни з гофрованої сталі відділяють їх від інших помешкань і — це ознака розкоші, спосіб виділитися — сталеві ролетні двері виходять на північний захід. У таку пору, як оце зараз, коли сонце сідає за LAX [10], до приміщення проникають кілька червоних променів. Час від часу 777-й[11] або Надзвуковий Транспортник Сухой/Кавасакі пролітає перед сонцем і затуляє захід кілем або просто паскудить червоне світло вихлопом, перетворюючи паралельні промені на безладні плями на стіні.

Але є й гірші місця для життя. Значно гірші місця є просто поруч, у цьому ж таки Само-Складі. Лише великі відсіки, як оцей, мають двері, а в більшість доводиться заходити крізь комунальний док, який веде у лабіринт обшитих гофрованою сталлю коридорів і вантажних ліфтів. Це просто бомжатники, 5 на 10 і 10 на 10, де тубільці Яноама[12] готують боби і запарюють листя коки на багаттях із лотерейних квитків.

Кажуть, що колись, коли Само-Склади реально використовувалися із заявленою метою (тобто забезпечували каліфорнійцям, які мали надлишок речей, дешевий складський простір), якісь діловики приходили до центрального офісу, винаймали на фальшиві посвідчення відділення 10 на 10, завалювали їх сталевими барилами з токсичними відходами і там їх лишали, перетворюючи на головний біль уже для корпорації «Само-Склад», якій належало щось із ними робити. Якщо вірити чуткам, «Само-Склад» просто опечатував такі відсіки і списував їх, а тепер там, як стверджують іммігранти, подекуди вже завелися хімічні привиди. Вони розказують такі байки дітям, щоб ті не лазити в опечатані відсіки.

Ніхто ніколи не залазив до Хіро і Віталія, бо в них нічого було красти, а на цьому життєвому етапі вони обоє були не настільки важливими особами, щоб хтось намагався їх убити, викрасти чи допитати. Щоправда, Хіро належить пара ніппонських мечів, але він завжди носить їх із собою, та й сама ідея крадіжки фантастично небезпечної зброї наражає ймовірних зловмисників на неминучі небезпеки і суперечності: коли двоє змагаються за меч, завжди перемагає той, хто тримається за руків’я. А ще Хіро має доволі крутий комп’ютер, який завжди забирає із собою, коли виходить із дому. У Віталія за душею лише пів пачки «Лакі Страйк», електрогітара і похмілля.