Сокіл і Ластівка

Я не раз бував у колоніальних аптеках. У них торгують не тільки ліками, а чим завгодно — різними дрібницями, які привозять кораблі, що заходять у порт.

Летиція застрягла біля прилавку з прянощами, мазями, помадами і пудрами, Потім перейшла туди, де висіли сукні, і біля однієї надовго завмерла. Вона була з темно-зеленого шовку, з широким бордовим поясом і мереживним комірцем. Я мало розуміюся на дамських туалетах, але. навіть мені було ясно, що ця сукня пасуватиме моїй дівчинці.

Летиція неохоче відійшла, потім повернулася і зняла сукню з вішака. Схопила кілька флаконів і косметичних баночок.

— А куплю я подарунок своїй нареченій, — проронила вона, злегка розпашівшись.

У аптекаря не виникло жодних підозр.

— Є ще сап’янові черевички, дуже великий вибір. Наші корсари захопили голландський корабель, що йшов на Кюрасао. Не бажаєте поглянути?

Летиція бажала, але декокт був уже майже готовий. З сумним зітханням вона розрахувалася і, забравши покупки, вийшла.

На причал ми прибули з запізненням — шлюпка на «Ластівку» вже пішла. Довелося чекати з півгодини, поки вона повернеться.

— Логан там? — запитала Летиція у боцмана, який сидів біля стерна.

— Ні. Він наказав відвезти чотирьох дівок і знову пішов у місто. Хлопці не хотіли везти на корабель бабів, але штурман сказав, що це тільки на кілька днів. «Як так? Як так?» — спитав я. Чому на кілька днів? А куди Гаррі їх подіне потім?

Дівчинка цих запитань боцману не поставила — навряд чи він знав відповідь.

— А де капітан? — запитала вона, насупившись.

— У себе в каюті.

Брови моєї вихованки зсунулися ще рішучіше.

— Гаразд, їдьмо.

* * *

На «Ластівці» було незвично безлюдно. Перша зміна, відгулявши всю ніч, вже повернулася чи, точніше сказати, була доставлена на борт: на палубі покотом лежали непритомні тіла, від яких долітав густий запах рому. Друга зміна вирушила за своєю порцією свята і мала прибути надвечір — у такому ж стані. Все це мені добряче знайоме з попередніх плавань і кораблів.

Несподіванка була тільки одна. У дерев'яному ґратчастому загоні під фок-щоглою, де раніше тримали худобу, тепер сиділи куплені Логаном рабині. Чорні збилися докупи і тремтіли від страху. Біла, користуючись тим, що її розв’язали, трясла клітку і лаяла брутальними словами нечисленних слухачів: вахтового начальника Гоша, днювального матроса і юнгу, якому через малоліття відпустка на берег не світила. Словник у Марти був невичерпним, фантазія розвинута. Моряки слухали з захватом, а підліток ворушив губами, намагаючись запам’ятати якнайбільше.

Коли ми з Летицією спускалися на нижню палубу, навіжена Марта саме закінчила перераховувати негаразди, на які чекала черевна порожнина слухачів, і націлила свій гнів нижче.

Дівчинка зазирнула до себе в каюту. Там на нас очікувала радість.

Полонений спав, але отець Астольф, який чергував біля ліжка, пошепки повідомив, що пан Грей може рухатися. Він ще слабкий, але чутливість у кінцівках відновилася, тепер хворий швидко вилікується.

— Слава Богу!

Летиція розцілувала капелана. Поклавши покупки, навшпиньках вийшла.

Обличчя її стало суворішим.

— Нумо, Кларо, політай десь.

Вона зняла мене з плеча і пішла в бік кают-компанії. Судячи з прикушеної губи і блиску в очах, Летиція приготувалася до рішучої бесіди з капітаном.

З усіх крил я майнув на свій пункт спостереження і цього разу встиг долетіти до вікна швидше, ніж увійшла дівчинка.

Дезессар сидів у самій сорочці, креслячи на папері якісь цифри. Коли двері без стуку розчахнулися, він швидко накрив аркуш капелюхом.

— Підступний ошуканцю, я витрясу з вас душу разом із тельбухами! — процідила Летиція, скориставшись однією з метафор навіженої Марти. — Я все знаю! Всю правду!

Я був збоку і бачив, як карк Дезессара наливається кров’ю.

— Ви все знаєте?.. Але… Звідки? Хто вам сказав?

— Це пусте! Ви — безчесна людина. Викиньте з голови маячню про скарби! Клянуся, я подам до суду на вашого власника за порушення контракту. Лефевр зітре вас на порох!

— Плювати я хотів на Лефевра! — закричав Дезессар, підхоплюючись. — І на вас теж!

— Пройдисвіт! Вас кинуть за ґрати!

— Я пройдисвіт? — Капітан зайшовся від обурення. — Ні, я, мадемуазель, якраз чесний чоловік! Не те, що ваш Лефевр!

— Я не слухатиму ваші дурниці. Сказано ж: я все знаю. Вирішуйте. — Летиція схрестила руки на грудях. — Або ми сьогодні ж ввечері віддаємо якір і пливемо в Марокко, або… звинувачуйте себе.

Він почухав потилицю, здивовано витріщаючись на розлючену дівчину.

— Але… якщо ви все знаєте. Навіщо ви хочете плисти в Марокко? Не розумію!

Тепер вже Летиція спантеличено глипала на нього.

— Тобто?

— Якщо ви знаєте, що ваш батько помер, якого біса нам робити в Сале?

Розділ сімнадцятий Цілковита ясність

У мене підігнулися ноги. А тут ще корабель хитнувся на хвилі. Я звалився з вікна і ледь не опинився у воді, що було б справді прикро — з промоклим пір’ям не політаєш. Але все ж встиг розправити крила і повернувся на своє місце.

Фердинанд фон Дорн помер?!

Я нічого не розумів. Що вже казати про бідну дівчинку?