Сокіл і Ластівка

Спочатку вони розплющилися у буквальному сенсі. Мало не цілий місяць я безтурботно проспав на своєму сідалі, насолоджуючись вітром, простором, диханням океану. Повіки заплющувалися самі собою, і потрібне було зусилля волі, щоб підняти їх заради щоденного обльоту корабля — підживитися, провідати мою вихованку, дізнатися про події за день з її щоденника.

Та раптом, як це завжди буває зі мною у тривалому плаванні, якось уночі я прокинувся свіжим, бадьорим і відчув, що спати більше не хочу і не можу. Після довгої низки похмурих днів небо було ясним, всипаним яскравими південними зірками. «Ластівка» мирно ковзала по сріблясто-чорному мармуру океану, залишаючи за кормою рівний слід.

Світ був божественно прекрасним. Я почав дивитися вгору, згадуючи старовинну легенду про те, що зірки — це душі померлих праведників, які освітлюють своїм світлом чорноту Великої Порожнечі. Десь там, у неосяжній височині, можливо, мерехтить і благородний дух Учителя. Судячи з розташування сузір'їв, фрегат ішов на захід, слідуючи за напрямком вітру — сезон пасатів, які дмухають через Атлантику з боку Африки у бік Нового Світу ще не закінчився. Дивно тільки, що вахтовий начальник не намагався лавірувати, як це зазвичай робиться при супротивному вітрі.

Мене переповнювала жага діяльності, і я перелетів нижче, щоб роздивитися, хто розпоряджається на квартердеку.

Капітан Дезессар сидів у штурманському кріслі, намертво пригвинченому до палуби, і курив люльку, зрідка перемовляючись зі стерновим. «Ану, піврумба до весту», — сказав він. Тепер «Ластівка» йшла рівно на захід.

Що за чудасія?

Тієї миті я ще нічого не запідозрив, просто здивувався. Але свого пункту спостереження вже не залишав. Сидів так, щоб нічого не пропустити і чути кожне слово, вимовлене на містку.

Але там ні про що суттєве не говорили — тільки про якихось родичів, та про порівняльні якості кальвадосу і ямайського рому. Стерничий із помічником були на боці рому, Дезессар обстоював вітчизняний напій.

Перед світанком, о четвертій годині, капітана змінив другий помічник, якому Дезессар наказав усю вахту триматися того ж курсу.

Без капітана розмова на квартердеку пожвавішала. Говорили про швидке прибуття в порт, де, Бог дасть, можна буде славно погуляти — випити, пожерти свіжої свининки і навідатися до дівок.

Певно, мій розум добряче отупів від тривалої сплячки. Я чув цю звичайну моряцьку балаканину досить довго, перш ніж мене осяяло. Яка може бути випивка у мусульманському місті Сале? Які дівки? І тим паче яка «свининка»?

Ми пливемо не в Марокко — це ясно. А моя дівчинка нічого не знає! Треба відкрити їй очі!

У паніці я зірвався з місця і полетів у каюту. Що було далі, відомо зі щоденника.

Переконавшись в обмані, Летиція не гарячкувала. Спочатку записала все, що сталося — і добре зробила. Це найкращий спосіб привести до ладу розпашілі думки. Потім пішла обідати у кают-компанію (я, звісно, її супроводжував), під час трапези трималася, ніби нічого не трапилося. Вибравши вдалий момент, любенько запитала Дезессара, чи не бажає він продовжити заняття. Той попросив зайти трохи згодом, після шостої склянки. Тільки я один бачив, як грізно стислися губи Летиції. Час розплати визначився.

Підготовка моєї вихованки до рішучої розмови мене злякала. Не знаю, що вона задумала, але вона засунула в рукав стилет, а під камзолом сховала заряджений пістолет. Не збиралася ж вона затівати на кораблі озброєний бунт, та ще й сама?

Я голосно протестував проти цих войовничих приготувань, але досягнув лише того, що Летиція прив'язала мене за ногу до лафета. «Побудь тут, моя ціпонько. Тобі не треба бачити, як я прикінчу цього мерзотнику», — сказала вона і пішла.

Поки я рвав дзьобом мотузку, поки плутався у занавісці (гарматний порт був закритий), минуло кілька хвилин. Я страшенно боявся, що спізнюся, і все чекав на постріл.

Нарешті я вибрався назовні, пролетів на палубою і спланерував за корму, до вікон кают-компанії. Слава Будді, вони були не зачинені, і я зміг сісти на підвіконня.

Початок сутички я пропустив, але принаймні поки що нікого не вбили. З розпашілого обличчя дівчинки і скособоченої пики капітана я зрозумів, що всі обвинувачення вже висунуто.

Дезессар виглядав сконфуженим. Його хитрі оченята бігали, короткопалі руки мимовільно зчепилися за спиною — точна ознака криводушності.

— Ваша правда, панянко, — скрушно сказав капітан і зробив незграбну спробу зобразити щось на кшталт реверансу. — Ми пливемо у Вест-Індію. Я знав, що ви рано чи пізно здогадаєтеся. Ви така кмітлива!

Їй-богу, уроки світських манер не пропали намарно — неотесаний бовдур навчився говорити компліменти. Але Летицію вони не задобрили, а довели до ще більшого шаленства. Певно, в глибині душі вона ще сподівалася, що помиляється.

— Негідник! На що ви розраховували? Та я вб'ю вас, і край!

З цими словами вона правою рукою витягнула з рукава стилет, а лівою вихопила пістолет, наче однієї смерті Дезессарові б не вистачило.

Капітан був хоч і шахрай, але не боягуз. І не дурень.

Похиливши голову, наче розкаюючись, він мовив:

— Спочатку вислухайте, потім убивайте.