Степан Бандера

Бандеру тримали в різних в’язницях, перевозячи коли-неколи з однієї до іншої, щоб перешкодити можливим спробам його звільнити. А спроби такі були. В одному зі звітів тюремного начальства мовилося: «С. Бандера і у в’язниці цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів, він навіть віддає організаційні директиви. А що сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, що хто-небудь інший уже зайняв посаду крайового провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це теж не підтверджують, то крайовим провідником і далі є Степан Бандера. З отриманої інформації виходить, що готується втеча С. Бандери з в’язниці».

Справді, друзі на волі неодноразово намагалися підготувати його втечу. У червні 1938 року, коли Степан Бандера перебував у в’язниці у Вронках, неподалік від польсько-німецького кордону, справу з його звільнення взяли на себе досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План був розроблений дуже детально. Домовилися з одним із тюремних охоронців, який за п’ятдесят тисяч злотих обіцяв допомогти Бандері втекти. Спочатку він під час нічного чергування мав вивести Степана з одиночки і підкласти в ліжко «ляльку», а самого Бандеру заховати в коморі, яка мала другий вихід на подвір’я. Два охоронці змінювалися що дві години: один чергував у блоці, а другий – у дворі. Таким чином, вийшовши у двір, охоронець мав відчинити зовнішні двері і Бандері залишилося тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню хвилину все було скасовано, і досі немає однозначної відповіді чому. І можливо, вже ніколи й не буде, тому що закони конспірації не дозволяють фіксувати документально кожен крок. Існує немало різних версій, починаючи з того, що друзі побоювалися вбивства Бандери під час утечі. Є також думка, що комусь із Проводу ОУН дуже не хотілося бачити Степана Бандеру на волі.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі прихильники Бандери говорять не дуже охоче. Галина Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» розповідає про те, як усе йшло насправді. «Річ у тому, що однією з головних дійових осіб був Зиновій Книш, який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п’ятирічне ув’язнення, у нього були певні знайомства, і саме він виходив на зв’язок з охоронцем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала трагічні наслідки. Охоронець, засмучений тим, що такі великі гроші вислизнули з його рук, сп’яну поскаржився своєму другу, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. От як про це пізніше згадував сам Зиновій Книш: “Розправа закінчилася на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так от, святий Миколай приніс мені дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала ані найменшого уявлення про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п’ятсот злотих, що я дав йому як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «здали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в процесі слідства, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали”».

Проте і Гордасевич припустилася помилки. Насправді, другою людиною в цій справі був не Зиновій Книш, а інший член ОУН, який «залишився вірним Проводу українських націоналістів» (тобто «розійшовся з Бандерою»), – Михайло (Терен). Його розповідь про підготовку ним утечі Бандери з в’язниці у Вронках викладена в книзі Зиновія Книша «Розбрат» у другому розділі «У погоні за вождем». Звідси і помилка авторки, зроблена, мабуть, через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут, після слів «пізніше згадував сам Зиновій Книш» належать Терену.

Варіанти втечі розроблялися неодноразово, але жодна спроба успіхом не увінчалася. Сам Бандера дізнався про них тільки на волі.

Розкол в ОУН: «мельниківці» й «бандерівці»

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929—1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять – на довічне ув’язнення і решту – на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко закінчується трагічно.