Степан Бандера

13 січня 1936 року був оголошений вирок: Бандера, Лебедь, Карпинець засуджені до страти, Климишин і Підгайний – до довічного ув’язнення, Гнатківська – до п’ятнадцяти років в’язниці, Малюца, Мигаль, Качмарський – до дванадцяти років, Зарицька – восьми років в’язниці, Рак і Чорний – семи. А що процес викликав усесвітній резонанс, польський уряд не наважився виконати вирок і почав переговори з легальними українськими політичними партіями про так звану «нормалізацію» українсько-польських відносин. Бандері, Лебедю й Карпинцю страта була замінена довічним ув’язненням. Дехто і досі намагається доказати, що це було зроблено під тиском Німеччини. Так це чи ні, довести тепер практично неможливо. У будь-якому разі, ця інформація може стати приводом для роздумів.

Усі дванадцять підсудних вирок вислухали спокійно, тільки Бандера, а разом з ним і Лебедь, вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу історик українського національного руху П. Балей напише: «…одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «величної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».

Судові поневіряння Степана Бандери варшавським процесом не закінчилися. Адже відомо: чим більша відповідальність, тим і вимоги більші. І якщо ти провідник, керівник, то і відповідати доводиться за багато що. І поки йшов суд у Варшаві, на сході польської держави відбувалися події, за які відповідати довелося крайовому провідникові.

У Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це для журналістів і публіки не стало такою сенсацією, як убивство Перацького. Але сенсація була для правосуддя: експертиза встановила, що Бабій, Бачинський і Перацький були вбиті з одного револьвера.

Відбулося ось що: Григорій Мацейко, успішно вислизнувши з рук варшавської поліції, прибув до Львова, декілька днів переховувався на конспіративній квартирі, потім так само успішно перейшов кордон із Чехо-Словаччиною. А револьвер він віддав: у бойовій референтурі ОУН було не так уже багато зброї.

Це дало можливість організувати над Бандерою і членами крайової екзекутиви ОУН ще один судовий процес, цього разу у Львові, у справі декількох терористичних актів, здійснених ОУН. На львівському процесі, який почався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних було вже двадцять сім обвинувачених, із них половина тих, хто вже був засуджений на варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою. Власне, львівський процес слід було б розділити на декілька окремих справ, оскільки до різних підсудних висувалися різні обвинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення в належності до ОУН. Сам хід процесу був спокійніший, ніж у Варшаві, тому що підсудним було дозволено відповідати українською мовою, не було і ніякої несподіванки у вигляді ще якого-небудь знайденого поліцією архіву, не було й ажіотажу в пресі. Тут Бандера відкрито виступив як крайовий провідник ОУН.

У цей час особою Бандери зацікавилися органи НКВС. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався радянський дипломат Петро Светняла. Він з великим інтересом слухав зізнання підсудних, бо на основі цих зізнань вимальовувалися цілі, стратегія і тактика боротьби українських націоналістів проти комунізму. Звичайно, що потім ці відомості потрапили на Луб’янку.

Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти більшовизму, говорив на суді: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. Виступає також ОУН проти комунізму і тому, що комунізм – це рух, світоглядно протилежний націоналізму.

Головною територією боротьби з більшовизмом є східноукраїнські землі, там боротьба йде не на життя, а на смерть. Очевидно, що не має сенсу шукати відбиття цієї боротьби в більшовицькій пресі. Частковим свідченням тієї боротьби, яку ведуть українські націоналісти на східноукраїнських землях, можна вважати акти саботажу в колгоспах і на фабриках, а також різні політичні замахи.

На цій території (західноукраїнських землях. – Авт.) ми теж боремося з комунізмом, тому, що він має намір ослабити ворожі антимосковські настрої українського суспільства і прищепити йому свою доктрину. Ми ведемо тут боротьбу з комуністичним рухом передусім засобами пропаганди. Окрім цього, боремося з комунізмом і фізичними методами.

Комуністичний рух на наший території є представництвом московського комунізму. А більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ДПУ, знищенням голодом мільйонів людей і постійними засланнями до Сибіру, на Соловки. Більшовики виселяють із широкої прикордонної смуги українців, а на їхнє місце селять виключно москалів – червоноармійців і чекістів…