Степан Бандера

А безпосередньо через убивство Перацького, було арештовано дванадцять учасників замаху (точніше, десять, тому що Бандера і Підгайний уже були арештовані). У цій справі деякі дослідники убачають аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра II. Зокрема, на їхню думку, виринає паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери напередодні замаху. В обох нібито було стовідсоткове алібі – вони ніяк не могли брати участі в убивстві. Але, як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався у своїй участі, добився, щоб його судили разом із безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом із ними.

Звичайно, що в цій ситуації виникає питання: а чи вчинив би так Степан Бандера? Судячи з того, як розгорталися подальші події, негативна відповідь напрошується сама собою. Але така його поведінка може бути пояснена по-різному. Так, наприклад, сучасний український автор, дослідник життя і діяльності Бандери Галина Гордасевич не вважає, що він боявся відповідальності. Адже, на її думку, коли справа дійшла до суду, Степан тримався цілком мужньо і спокійно вислухав смертний вирок. Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» ставить низку питань, на які сама ж і відповідає. «Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова й Бандери була велика різниця! Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного всенародного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність утратила всякий смисл, лишалося тільки героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, на початок Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі».

Ось так. Виходить, що Бандера свідомо посилав людей на смерть. Хоча відомо, що будь-який замах можна спланувати так, щоб безпосередній виконавець не постраждав. Приклади? Їх безліч і, можливо, немає сенсу наводити, можна тільки пригадати замах на того ж Коновальця агента НКВС, який залишився живий. Щодо Бандери, то треба ще сказати, що сам він, мабуть, не розраховував попадатися в руки поліції. І вже напевно, якби не арешт, він би і не подумав зізнаватися. Брак мужності? Звичайно, ні. І Гордасевич має цілковиту рацію. Взагалі-то, всі ці роздуми нічого б не вартували, якби ніхто про них не згадував. Ну а вже коли зачепили, то, самі того не бажаючи, виставили С. Бандеру у відверто непривабливому вигляді. Негоже символу нації поводитися нешляхетно. У даному разі А. Желябов, до речі, теж українець, гідний більшої пошани.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних так і не вдалося б притягнути до суду, але до рук поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН – так званого «архіву Сеника». Ситуація з цим архівом здається вельми загадковою і вимагає пильнішого розгляду.

Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольної боротьби 1917—1920 років спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів. У 1935 році за наполяганням польського уряду влада Швейцарії прийняла постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство. Але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїзду, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (уже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). До того ж керувати роботою організації зі Швейцарії було вельми незручно. І тоді керівництво ОУН прийняло рішення про переїзд свого керівника до Італії. Відтоді Коновалець проживав переважно в цій країні, коли-не-коли виїжджаючи до Голландії й Франції. Але головна штаб-квартира Проводу ОУН була в Празі. Там під контролем Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів організації.

У якийсь момент чеська поліція вирішила обшукати приміщення, де розташовувалася штаб-квартира і зберігався архів. Вона конфіскувала його, а потім фотокопії архіву потрапили до рук польської поліції. Зазвичай, радянські дослідники про цей архів не згадують, можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, нібито злякавшись, заплуталися в своїх свідченнях і «закладали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Барановського й Сеника в тому, що ті були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Але розповідь про непривабливу роль колишніх хранителів архіву буде трохи пізніше, а поки що декілька слів про цей архів і про Сеника.