Сто років тому вперед

— Поклич. Він усе одно мене вже бачив.

— Наумов! — гукнула Юля. — Підійди сюди.

Наумов був звичайнісінький хлопець, трохи кирпатий, середній на зріст, худий, але досить міцний. Аліса подивилася йому просто у вічі.

— Чого вам? — спитав він.

— Я хотіла тебе познайомити з моєю подругою. Ти раніше з нею не зустрічався?

Коля Наумов знизав плечима:

— Де я міг зустрічатися? Більше запитань нема?

— Запитань нема, — відповіла Юлька.

— Тоді в мене запитання, — сказав він. — Катя Михайлова казала, що сьогодні волейбол. Не забудьте, ясно?

Коли він одійшов, Юлька спитала:

— Ну, він? Як ти гадаєш?

— Може, й він, — відповіла Аліса. — Та бачиш, він не признається, що мене знає.

— На наступній перерві, — сказала Юля, — спитаєш в інших. Навіщо час гаяти.

Так Аліса й зробила.

Між другим і третім уроками вона підійшла до Колі Сулими й спитала в нього:

— Колю, а ми раніше шде не зустрічалися? Мені твоє обличчя знайоме.

Коля заклав пальцем сторінку підручника шахових дебютів, подивився уважно на Алісу й відповів:

— Ти помиляєшся. Ми з тобою вперше зустрічалися позавчора. У мене добра зорова пам’ять.

А з Колею Садовським вийшла зовсім дивна розмова. Він сам підійшов до Юльки з Алісою відразу після третього уроку й сказав, неуважно дивлячись їй у перенісся:

— Знаєш, що я думаю?

— Що?

— Я думаю, що ти до нас приїхала з майбутнього, — мовив він. — У тебе є машина часу, перероблена з велосипеда.

Юлька охнула. І поквапилась відповісти:

— В Аліси нема велосипеда.

— Я маю на увазі триколісний, — сказав Садовський. — Ти ж мені давала покататися позавчора.

— Де? — спитала Юлька.

Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.

— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.

Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.

— Що робити? — прошепотіла вона.

— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.

Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла Катя й сказала Юльці:

— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим “А” граємо.

— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.

— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!

— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.

Розділ X ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ

Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.

Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим “А” і сьомим “Б”. Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.

— А це хто? — спитав він. — Варяг?

— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.

— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий. Як прізвище?

— Селезньова.

— Спортом займатися будеш?

— Буду, — відповіла Аліса.

— Ну, а чому віддаєш перевагу?

— Я пузиристка, — сказала Аліса й затнулась: прохопилася.

— Це що іще за жарти? — спитав Едуард суворо.

Він був чоловік довірливий і простодушний, його легко було ошукати, він це знав і до розиграшів, жартів та вигадок ставився підозріло. Тому його легше було розігрувати. Взагалі-то він був борець, важковаговик, а як облишив спорт, розтовстів, полисів і зовсім не був схожий на спортсмена. Хоч усі знали, що він на диво сильний.

— Я обмовилася, — пояснила Аліса. — Пробачте. Я хотіла сказати парашутистка.

— Ясно, жарти любиш, — мовив Едуард і відразу втратив до Аліси інтерес.

Краще не заводитися.

Але Фіма Корольов, який уже роздягнувся, щоб грати, цю розмову підслухав.

— Ти не обманюєш про парашут? — спитав він.

— Не обманюю.

— А хіба таким маленьким дозволяють?

— У нас дозволяють.

— Що це все — у нас та й у нас? Де у вас, на Місяці?

— І на Місяці теж, — відповіла Аліса.

Підійшов Коля Наумов, він був каштаном у хлопчиків.

— Важко нам доведеться, — сказав він Юльці.

— Чому? — спитала Аліса.

— А поглянь он на того. — Він показав на хлопця з сьомого “А”, два метри заввишки.

— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.

Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:

— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?

— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.

— А ти сам хотів би подивитися?

— Мені й тут справ по зав’язку, — відповів Наумов.

Едуард дістав свисток, дуже маленький у порівнянні з його ручиськом, але свист був пронизливий.

— На розминку! Першими грають дівчатка.

— Шкода, що мені не можна, — пожалкувала Юлька.

— Це не остання гра.

Спочатку подавала Катя Михайлова. Подала вона добре, на тому боці взагалі м’яча не змогли взяти. Але другу подачу прийняли, і, коли м’яч прилетів назад, Лариса Троєпольська благополучно пропустила його між пальцями й здивовано подивилася на свої руки, ніби не могла повірити в таку зраду.