Сто років тому вперед

— Привіт! — Він підійшов до свого столу, поклав портфель, потім сказав: — Здрастуй, Алісо. Здрастуй, Юлько. Я ще позавчора подумав, що ти до Грибкової йдеш.

— Сулима, — втрутився Фіма Корольов, — підтверди, що Аліса з божевільні втекла.

— І не подумаю, — сказав Сулима.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

— Нема за що. Навіщо ж мені дякувати, я сказав, що вважав за потрібне. Добре, що ти будеш у нас учитися.

Фіма був так засмучений зрадництвом друга, що його рожеві щоки стали малиновими. Шляхетна Катя Михайлова сказала йому:

— Ти ница людина, Фімо, я давно це за тобою помічала.

Юлька нахилилася до Аліси й прошепотіла на вухо:

— Отже, ти з одним Колею вже знайома?

— Я й сама не знала, — відповіла Аліса.

Вона сіла поруч із Катею Михайловою на вільне місце.

— Тебе, напевно, не питатимуть, — мовила Катя. — У тебе й підручника нема.

Учні з усіх боків дивилися на Алісу. Завжди цікаво, якщо в класі нова людина, а тут ще дивна заява Фіми Корольова, взагалі-то базікала й вигадника, але не такою ж мірою, аби просто так сказати про новеньку, що вона втекла з божевільні.

Задзвенів дзвоник, і відразу зайшла Алла Сергіївна, англійка, яка була й класним керівником. Вона поклала журнал на стіл і сказала:

— З сьогоднішнього дня в класі навчатиметься Аліса Селезньова. Де Аліса?

Аліса підвелася.

— Я сподіваюсь, що ви вже познайомилися?

— Фіма Корольов із нею ще позавчора познайомився, — озвався Боря Мессерер. — За драматичних обставин.

— Ми з’ясуємо ці проблеми у вільний час, а зараз перейдемо до уроку.

Додому задавали довгий текст про Лондон із безліччю нових слів, і Алла Сергіївна одразу викликала Фіму Корольова. А у Фіми голова була заклопотана зовсім іншим, він почав читати, на другій фразі зав’яз, засох і закрутив головою, сподіваючись почути чию-небудь підказку. Але підказувати було нікому. Мила Руткевич не підказувала принципово. Юлька була на Фіму зла, а інші, котрі могли б підказати, ще не ввійшли в урок — дивилися у вікно, де літали шпаки, розгортали книжки, витріщалися на Алісу, думали про свої справи…

— Ну що ж, Корольов? — спитала Алла Сергіївна янгольським голосом. — Географія Лондона вам мало знайома?

Сказала вона це, певна річ, по-англійському, і Корольов, який усю увагу витратив на те, щоб почути підказку, нічого не зрозумів і сказав “так”. Він узагалі вважав, що з учителями найкраще відразу згоджуватися.

— Хто допоможе Корольову? — спитала Алла Сергіївна.

Мила Руткевич, звісно ж, підвела руку, бо вона завжди і все знала. Вона була з таких відмінниць, про яких кажуть, що вони з першого класу націлені на золоту медаль. І вчителям навіть незручно було їй ставити четвірки. Її викликали рідше за всіх у класі — що викликати, коли вона й так усе знає. Іноді вчителі приберігали Милу на закуску: от, наприклад, попадеться важка задача або формула, ніхто не знає, тоді можна сказати: “Руткевич” — і Руткевич тут як тут. А якщо вже Руткевич не відповіла, то можна нікого й не питати. Ось і зараз — Руткевич підняла руку, та Алла її викликати не стала, а спитала:

— Ну, а ще хто-небудь?

Аліса в цей час сиділа й читала текст без словника, ніби для власної втіхи, хоч, як відомо, тексти в підручнику жодна людина не читає для власної втіхи.

— Садовський, — сказала Алла, — ти сьогодні задумливий. Може, розповіси нам про Лондон?

— Ні, — відповів, підводячись, високий темно-русявий хлопець із білим веснянкуватим обличчям.

Був він не те щоб товстий, але й не тонкий, скоріше, м’який. Його голубі очі були опущені рудими густими віями. І говорив він серйозно й повільно— здавалося, що він завжди секретничає, навіть коли відповідає домашнє завдання.

— Ні, — повторив він сумно. — Я не зможу відповісти. Це цілком виключено.

— Постарайся висловити свою думку по-англійському, — попрохала Алла, яка давно вже знала всі витівки Садовського.

— Це він? — спитала Юлька, котра сиділа за Катею Михайловою.

Аліса, не обертаючись, заперечливо похитала головою. Такого рудого хлопця навряд чи треба шукати. Якби вія забирався в майбутнє, і пірати й Аліса відшукали б його враз.

— Я по-англійському не зможу, — мовив ще сумніше Садовський. — Я не виспався.

— Чому?

— Я провів ніч у міліції, — відповів Садовський. — Мене було заарештовано, і за діло.

— Що ж ти накоїв?

— Як завжди, — сказав Садовський, — я турбувався про людей. Цього не зрозуміли.

— Конкретніше, — попрохала Алла.

І нахмурилась.

— Я пожалів тих, хто гуляє парочками по лісі в Сокольниках, їм нема на чому посидіти. Всі лавки стоять на нашому бульварі.

— Вельми похвально, — мовила Алла. — Сідай.

— Зараз, тільки докажу, а то ви мене не так зрозумієте. Як і в міліції. Я вирішив присвятити ніч піклуванню про людей. Я носив лавки з Гоголівського бульвару в поближні ліси. Я встиг перенести дев’яносто три лавки. І коли я, щоб прискорити діло, взяв одразу дві лавки, мене зупинив на Смоленській площі міліціонер і відвів у міліцію. Решту ночі я переносив лавки назад. Це дуже важко. Кожна лавка важить близько ста двадцяти кілограмів.

Алла покірливо вислухала все і сказала: