Сто тисяч. Хазяїн

Зеленський. От і шапкуй перед хлопом! Не можна інакше: силу має, а може, сам і нацьковує, аби зірвать, — треба загодить!

Входе Феноген.

Феноген. А що скажете? Кажіть скоріше, бо незабаром сю­ди хазяйка вийдуть.

Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я бо­юсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місто Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім’я... замовте словечко... (Виймає гроші.)

Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього!

Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.) Замовте добре словечко, ви найближчий до ха­зяїна чоловік.

Феноген. Та я попробую... Тілько хто його знає, як... (Бере гроші.) Це ви мені позичаєте... А якщо нічого корисного не вий­де — я віддам.

Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би жалування не по­меншили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)

Ява IV

Феноген (сам, лічить гроші). Двадцять п’ять! Якби не дава­ли, то я б і не брав. А коли дають — бери! І сам хазяїн наш всіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном. Та я й не тягну — дають. Тут і гріха немає!..

Голос Пузиря. Феноген, давай халат.

Феноген (у двері). Ще не зашили, зараз принесу.

Ява V

Феноген, Марія Іванівна, Соня і кравчиха.

Феноген. Нате та скоріше латайте, бо вже кричали, щоб по­давать халат; а я піду до них, скажу, що ви взяли позашивать дір­ки. (Вийшов.)

Марія Іванівна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дірка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось — тут я зашию, ви ж здіймаєте тимчасом мірку.

Всі прийнялись за роботу.

Хоч ти що хоч говори — не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, і ми йому такий халат справимо, що він і сам ним любоватиметься! Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадь­кома. Халат, голубочко, буде дуже дорогий! П’ятнадцять аршин ліон­ського бархату — по дев’ять рублів аршин, і двадцять аршин шовку по три рублі, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями — тридцять рублів, вам за роботу п’ятдесят рублів — всього двісті сімдесят рублів. Це вже Соні так захотілось. Вєщ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько п’ятдесят рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що таку до­рогу вєщ можна купить задешево, сказать, за безцінь — зараз і ку­пить! Так от ми й діждемось, хоч хитрощами, що цей халат він скине і буде носить такий, що хоч куди — не сором! Ви ж, голу­бочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах ви­шийте в гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах виший­те барана і овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вєщ дорога, а продається дешево! Розумієте?

Кравчиха. Ох, матінко моя Мар’я Іванівна, це то все розу­мію, тілько навряд чи поспію таку дорогу вєщ скінчить за два мі­сяці, робота велика, вишивка копотка, та ще знаєте: зразок овечки й барана у мене є на подушці, а буряків нема.

Марія Іванівна. Я вам дам і узори. А щоб поспішить з ро­ботою — візьміть помічницю, я ж і гроші платю не малі — п’ят­десят рублів!

Кравчиха. Та вже і день і ніч будемо удвох з дочкою стьогать і вишивать, тілько прибавите п’ять рубликів.

Марія Іванівна. Як гарно зробите, то й де­сять дам.

Входе Феноген.

Феноген. Готово?

Марія Іванівна. Готово.

Феноген. Давайте, бо гніваються. Там якийсь чоловік з важ­ним ділом. (Взяв халат і пішов.)

Марія Іванівна. Ну, ідіть же, голубочко, я дам матеріал і узори.

Кравчиха вийшла.

Соня. Мамо! А по-моєму, вівці і буряки вишивать не годить­ся — це буде смішно... Краще на полах і на борту квітки та гарні мережки, фрески, у мене є узори.

Марія Іванівна. Ні, Соню, квітки — то інша річ, то для молодого, а вівці і буряки татові, як хазяїнові, будуть приятніше. Я вже тата добре знаю, ходім!

Соня. Як хочете, а я б не раїла, бо буде смішно...

Ідуть.

Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татові про предложеніє Івана Миколайовича?

Марія Іванівна. Ні, дочко. Нехай на іменини приїде і сам скаже. Іван Миколайович — учитель гімназії, чоловік розумний, то зуміє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.

Пішли.

Ява VI

З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфсс і Феноген.

Пузир. Феноген, не знаєш, зібрались економи в конторі?

Феноген. Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловік, з коня не злазить.

Пузир. Якщо зібрались — клич!

Феноген вийшов.

(До Маюфеса.) Сідайте.

Мовчать.

Трудне діло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, бою­ся, що паші не стане.