Сто тисяч. Хазяїн

Копач. Та яка там болість! Стривайте, я розкажу, а ви тим часом тріть груди, добре тріть. Так, так... Ви мене слухайте... стоп! (Прислухається до серця.) Тріть, тріть, тріть... Опит — велікоє діло... Серце наче ворушиться... А-а. Та й перелякав же ти мене, Никодимович, мало не вмер від страху, ну й йому б не жить на світі, якби не мій опит.

Савка. Кажіть, що трапилось?

Копач. Все по порядку — коло одного центра. Ножа!

Дають ножа.

Івановна, лийте йому води ложкою в рот.

Наливають води.

Ковтнув, єй-богу, ковтнув. Не журіться! Щастя маєте, що я ліг в клуні спать... Ліг, знаєте, я в клуні спать, і так мене один предмет заняв, що я й задрімав з думкою про нього; коли це сниться мені, що Роман позабирав копили кам’яні, — пам’ятаєте? Я вам розка­зував! Що на Боковеньці! Позабирав ті копили та й повісив надо мною їх. Тілько що оце сниться, аж щось мене по носі чирк, чирк... я рукою лапнув вгору, піймав за ногу, нога гойднулась, задриґала і вирвалась, та як захарчить. Я схопився мов несамовитий, але зараз опам’ятався, запалив сірничок, дивлюся — і в очах потемніло! На перекладині висить Никодимович.

Параска. Боже мій, Боже, яке тяжке нещастя!

Копач. Но! Опит — велікоє діло! Я зараз вийняв перочинний ніж і перерізав пояса... і Никодимович упав на землю. Глянь­те — дише.

Герасим поворушився і спазматично в себе потягнув воздух.

Підводьте, підводьте.

Підводять Герасима, він ще потягнув у себе воздух і ніби позіхає, дрижить і витирає піт.

Параска (плаче). Старий, старий!

Герасим. Де я? (Спазми.)

Копач. Пийте воду. (Подає.)

Герасим п’є.

Що з вами? Що це ви вигадали?

Савка. Та годі, куме! Буде здоров’я — будуть і гроші, а я навіки від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж Бог дає. Такої пригоди ніколи не ждав.

Копач. Які гроші?

Савка. Он гляньте, як нас обманили.

Копач. А-а! Зразу догадався! Опит — велікоє діло! На тім тижні в городі була така сама оказія! І багато видурили?

Савка. П’ять тисяч...

Герасим (захльобується воздухом). Ой... ой!..

Копач. Бризкайте водою.

Бризкають. Герасим піднімається.

Та годі вам, Никодимовичу, убиваться. Заспокойтесь нащот гро­шей! От поїдемо на Боковеньку, там є гроші, там є сила грошей, вірте, що достанем. Мені само провідєніє указує цей путь... Примєти які: скала, копил — так і копил — так, а посередині — кам’яна фигура... не я буду...

Герасим. Обікрали... ограбили... Пропала земля Смок­­винова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря! (Ридає.)

Завіса

1890 р.

Хутір Надеждовка

Хазяїн

Комедія в 4 діях

Дієві люде:

Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер.

Марія Іванівна — його жінка.

Соня — їх дочка.

Феноген — права рука хазяїна.

Маюфес — фактор.

Павлина — кравчиха з города.

Зеленський економи.

Ліхтаренко

Куртц — шахмейстер.

Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан.

Калинович — учитель гімназії.

Зозуля — помічник Ліхтаренків.

Лікар.

Харитон — розсильний.

Петро.

Дем’ян.

Дівчина.

Юрба робітників.

Дія перша

Кабінет.

Ява І

Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Го­воре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене...

З середніх дверей виходе Маюфес.

А, це ви, Григорій Мойсейович? Заходьте!

Ява II

Феноген і Маюфес.

Маюфес. Доброго здоров’я, Феноген Петрович!

Феноген. Здоровенькі були. Що це ви нас відцурались? Давненько я вас не бачив.

Маюфес. Діла, діла, діла!

Феноген. Загрібаєте грошики!

Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви по­бйош!

Феноген. Ну, не гнівіть Бога! Домик чудовий купили!

Маюфес. За стілько літ другії купили не домики, а палати!

Феноген. Мало чого... Ехе-хе!.. От гляньте!

Маюфес. Халат, ну?

Феноген. Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще ота­кий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он як люде багатіють, учіться!

Маюфес. Ето што-нібудь особенного!..

Феноген. Ну й оказія ж нам була через цей кожух. Поду­майте: швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк!

Маюфес. Ну, не пускав, а як пізнав, зараз пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!

Феноген. А так... Слухай, Григорій Мойсейович, чи нема у вас на прикметі земельки?

Маюфес. Для вас?

Феноген. Еге. Постарів, треба на свій хліб.

Маюфес. Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам і тут добре.

Феноген. Гріх скаржитись! Та тільки то моя біда, що перше я купував, продавав і мав добрі куртажі, варт було побиватись; а тепер держить при собі. Коли-не-коли перепаде свіжа копійка! Так пошукайте для мене десятин п’ятсот.

Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер про­ведіть мене до Терентія Гавриловича.

Феноген. Ходім! Тілько шукайте землю поближче до вокзала...

Маюфес. Што-нібудь особенного...

Зеленський (з дверей). Феноген Петрович, можна?

Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфесом.)

Ява III

Зеленський, а потім Феноген.