Сто тисяч. Хазяїн

Роман (один). Батько кудись поїхали з кумом, мати пішли до сусіди, а я оце випровадив робітників пасти воли і забіг на часинку, щоб на самоті пожартувать з Мотрею, а її нема, пев­но, на городі або з матір’ю пішла... Ну, вже це хазяйство допіка, нема тобі пресвітлої години, раз у раз як у горшку кипить. От любимось з Мотрею, а через хазяйство нема часу і побалакать, поспівать любенько вкупці. Тепер ми вже й заручені, а волі не­ма. Де ж вона? Дать би їй звістку, що я тут, а то мати надійдуть, то так замір і пропаде, не поженихаємося і сьогодні! (Співає.)

Поламалась поличка у плузі,

Та чогось моє та серденько в тузі.

(Співаючи, виходить в сіни і співа дужче.)

А чи мені поличку латати,

А чи до дівчини на всю ніч чухрати.

(Вертається хутко в хату і присіда за дверима.) Іде! В хаті тем­но, схватю, обніму і поцілую — що вона скаже.

Входить Гершко. Роман кидається на нього, обнімає і цілує.

Ява II

Гершко і Роман.

Гершко. Ґвулт! Рятуйте! Розбійник!..

Роман (випускає Гершка). Тю! Бий його сила Божа! Жида поцілував замість Мотрі...

Гершко (одмахується шапкою). Не подході, уб’ю! Ґвулт! Ря­туйте!

Роман. Та цитьте, ради Бога, який тут розбійник? Це я, ха­зяйський син!

Гершко. Не подході! У меня рівольвер... вот, слишиш, звьол курок (щовкає язиком), буду стрілять.

Входе Мотря з свічкою.

Ява III

Ті ж і Мотря.

Мотря. Що тут за ґвалт?

Гершко. Хотів мене задавить... у мене п’ятсот рублєй чужіх дєнєг, протестуюсь...

Роман. Та чи ви не сказились, господин єврей, чи з переля­ку не знаєте, що язик плеще! Я... я... чорт його знає, що йому ска­зать... Я пошуткував, я тутешній, я син Герасимів.

Гершко. Ви син?

Роман. Єй-богу, син!

Мотря. Авжеж, син! Чого ви репетували не своїм голосом?

Роман (тихо). Та я думав, що ти увійшла, кинувся на нього і обняв.

Мотря, посварившись на нього пальцем, вийшла.

Гершко. Ой Боже мій! Як ви мене перелякали. Дайте води напиться.

Роман (дає кружку). Вибачайте, я думав, що то Клим, наш робітник, увійшов, я не хотів вас лякать.

Гершко (напившись води). Дай Господи, щоб ето минулось благополучно, а єслі ви мені растроїли нерви, то будітє меня возіть на свой счот на ліманє.

Роман. Оце лихо! Якби ж я вас ударив, а то поці­лував.

Гершко. Я думав, що ви мене кусаєте і хотітє мєнє перекусивать горло... Ох! Гдє отєц?

Роман. Поїхали кудись.

Гершко. Це погане діло.

Роман. А що там трапилось? Скажіть мені.

Гершко. Мені нужно бачиться з батьком... Одначе не забудь­те сказать йому, що бил Гершко Маюфес, нащот землі, пусть завт­ра батько будєт у Смоквинова з грішми, в обідню пору, і я там буду, бо ми потеряєм землю. Жолудь з рук вирве.

Роман. Добре, скажу.

Входе Копач.

Ява IV

Ті ж і Копач.

Копач. Здоровенькі були! (Побачивши жида.) А-а!

Перед паном Хведором

Ходить жид ходором,

І задком-передком

Перед паном Хведорком.

Хе-хе-хе!

Гершко. Господін, што вам от мінє завгодно, я нікакого Хведора не знаю.

Копач (грізно). Де цимбали? Грай, псявіро!

Гершко. Какіє там цимбали? Чого ви чіпляєтесь? Іграйтє сєбє, єжелі ви музикант.

Копач (до Романа).

Аж корчма трясеться,

Вальса ляхи оддирають та мазура.

(До жида.)

А жид пляше та нищечком:

«Шляхетська натура!»

Гершко. Я вас не понімаю, говорітє сібє, сколько угодно.

Копач. Хе-хе-хе! Де тобі понімать? Це стихи Шевченка. Хо­чеш, прочитаю всі напам’ять.

Гершко. Не нужно мені ніяких ваших стіхей. (До Романа.) Скажіть же отцу, щоб завтра був у Смоквинова непремєнно, бо програє діло. С тєм до свіданья. (Іде.)

Копач. Слухай, як тебе?

Гершко. Я до вас не маю нікакого прікосновєнія, і нам нєчего рекомендоваться. (Виходить.)

Копач (вслід).

Жид мудрує, як би кого надуть,

А як надує, зараз простує на другий путь.

Тим він живе, тим він і дише,

Що повсякчас векселя пише.

Чув? Це мої стихи. У мене, брат, цього матеріалу на воза не за­береш. Тридцять літ меж людьми живу — знаю, хто чим дише... Опит — велікоє діло. От засяду зимою і напишу комедію малоро­сійську:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак...

Ха-ха-ха! Чув? Тепер всі пишуть: крадуть у других і видають за своє, а як я напишу, то буде сама правда, потому бачу все, як на долоні. От тілько немає часу тепер, треба деякі діла покінчить. Особливо тут є один предмет на Боковеньці... не тим голова забита. Слухай, Роман! Цей предмет не дає мені спокою ні вдень, ні вночі; я хочу побалакать з тобою. Не думай собі, що я так дур­но по світу ходжу... ні... Та якби я хотів, то й зараз би доказав. Мені тілько засісти, то змаху напишу що завгодно... Тілько не до того мені. Хочеш пристать до мене в компанію?

Роман. Писать що, чи як? Я до цього не зроден.

Копач. Ні! Що там писать, чортзна-що, писать! Я й сам на­пишу змаху що завгодно. Хочеш — комедію, а хочеш — прошеніє, яке завгодно прошеніє і куди завгодно. Це пустяк, одно балов­ство. Хочеш гроші мать?

Роман. Та де ж ми їх достанемо? Украдемо, чи як?