Сто тисяч. Хазяїн

Феноген. Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, Бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чес­но, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? — то і ми скажемо: сам не за­хотів!

Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?

Феноген. Хазяїн сам сказав — розщитать тебе.

Зозуля. Боже мій, Боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що бу­ду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі — про­гнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріше б у мене рука відсох­ла, ніж протягнулась до чужого, скоріше б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку ук­расти! Невже ні в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?

Ліхтаренко. Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти гово­риш, — правда?

Зозуля. З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бо­дай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку при­кладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)

Ліхтаренко. Оце той дурень, що й в церкві б’ють!

Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навко­лішках попросив — і знову б прийняли; а він, бач, як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справ­ді, що ми злодії...

Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був... А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Так я пі­дожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід... Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом! (Пішов.)

Ява XIII

Феноген, а потім Калинович, Соня і Пузир.

Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а тако­го ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!

Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.

Пузир. Знаєте, я б на вашім місці з таким чудовим голосом у протодиякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!

Соня. Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж прото­диякон.

Пузир. Ні, дочко, протодиякон і обезпечений більше, і якось видніше місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмот­ний, а вже я його вивів би в диякони. Ай, співав, ай, співав! Як заведе, бувало, «Он з-за гори, з-за лиману»... А-а! Чудово співав!

Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі, що вирос­тає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі сте­пи, що нагадують собою степ Гоголя?

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха-ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шу­мить... Я всю молодість провів у степу...

Калинович. А ви поетично малюєте степ... (До Соні.) Та­лант!.. Прощайте!

Соня. Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату?

Пузир. А чом же такого співаку та не одвезти!

Калинович. Спасибі! У мене є звощик.

Пузир. І весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, ба­гато маєте... Ха-ха-ха!

Калинович (сміється). Буде з мене!

Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії — дуже приятна женщина. (Іде.)

Калинович. Добре!

Ява XIV

Вбігає Харитон.

Xаритон. Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повісився!

Феноген. Де?

Харитон. Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!

Соня. Ай!!

Калинович. Хазяйське колесо роздавило!

Завіса

Дія третя

Кабінет.

Ява І

Феноген (один. Читає лист). «Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспєшаю очень спєшно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошеє і доходноє імєніє для вас нашлось. П’ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов». (Говоре.) А де, то й не ка­же, боїться, що обійдусь без нього — хитрий, з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) «У городі новость: сьогодня Петра Тимофійовича поса­дили в острог!» (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) «Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших мєстах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покорний слуга Григорій Мойсейович Маюфес». (Говоре.) Погано, Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.

Ява II

Феноген і Марія Іванівна.

Марія Іванівна. Ну, Феногенушка, що ж наш іменинник, вже одягся?

Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надіть крохмальну со­рочку і новий сюртук; а при ордені зовсім не той чоловік — і Золотницькому не вступлять. Сидять і якусь комерцію на щотах викладають.