Сто тисяч. Хазяїн

Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в ма­газин до Петра Тимофійовича... От де торговля так торговля: лю­дей, людей — протиснутись не можна... п’ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.

Марія Іванівна. Щасливий Петька!

Пузир. Еге... І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причепи­лася, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, ка­же, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!

Марія Іванівна. А як же не краща, коли по скінченню да­ли золоту мендаль!

Пузир. Петрушка!

Входе хлопець.

Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.

Хлопець бере у Феногена покупку і пальто та й несе у хату.

Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)

Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?

Феноген. Все благополучно.

Пузир. Слава Богу!

Соня. Ні, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталось?

Соня (подає йому хліб). Гляньте!

Пузир (розглядає). Хліб!

Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

Пузир. Скрізь у хазяїнів, по всіх ікономіях, дочко, однако­вий — отакий, як бачиш!

Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!

Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голод­ний. Робочий чо­ловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смачний, і не тривний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!

Соня. Та це не хліб, тату, це кирпич!

Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)

Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!

Пузир. Треба розмочить!

Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать та­ким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то не­правда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб лю­дей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!

Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох...

Соня і Марія Іванівна пішли в палісадник і зникли в саду.

Ява VI

Пузир і Феноген.

Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждали­ся свого інспектора... Біда!

Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відо­мості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді не вку­сиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають ро­бочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як оброби­мось: тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені... Отак, скажи йому, розумні хазяїни роб­лять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як одробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..

Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовча­ла до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!

Пузир. У мене вдалась!

Феноген. Ні, не те... гімназія, золота мендаль... От і вийшов інспектор!

Пузир. Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!

Феноген. З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.

Пузир. Не твоє діло!

Феноген (ідучи). Гімназія, золота мендаль — от і ді­ждались, нажили інспектора!

Ява VII

Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись: по­старів, полохливий став. От прийняв від Петьки Михайлова два­надцять тисяч овець, восени чистої прибилі два­дцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, — це ідол в комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за бари­шами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а тепер такий пустяк триво­жить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна інакше (помацав ор­ден): кавалер! (Пішов.)

Ява VIII

В палісаднику показуються Марія Іванівна і Соня. Соня з лійкою.

Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть — одпочиньте.