Століття Якова

А Гандзя на вечорницях тож сіла в куточку. Була вона з бідної сім’ї, ще біднішої, як їхня, про Совиків, як по-вуличному їх називали, казали, що такі бідні, аж сині, аж світяться, як блошиці в темряві.

Сиділа, дивилася очиськами великими, більшими, здавалося, за саме лице Й жарти та пісні мовби в себе вбирала. Мовчала. Вуст, міцно стулених, не відкрила, тилько раз мовби сама до себе прошептала. І зітхнула. Яків якраз саме на неї дивився.

«Дівка чиясь, — подумав, — буде».

Підійшов, сів, руку на коліно поклав.

Очицями сумними й перестрашеними блимнула.

— Дєдьку, не треба...

— Який я тобі, в біса, дєдько!

Справді — їй було ци то шістнадцять, ци сімнадцять, али і йому ще тико двайціть два, двайцітретій коло Стрітеня пушов.

Гандзю він із тих вечорниць проводжав. Із дівчати-пуцьверінька за дорогу хіба що п’ятірко слів під ноги висипалося.

— Ви тико з війська, кауть, вернулися...

Яків узявся розказувати їй про службу, про свого червоного коня.

Так і пророзказував до її доми, маленької, врослої в землю халупки. Хоч раз у тую балачку вклинилася та про щось спитала. Мусив, спинившись, знову начинати. Щось найшло на нього. Не міг із цим совеням поруч мовчки йти.

Коло порога вже губи розтулило.

— Дєкую, дєдьку, за розказ... А я ніде, кроме наших Загорєн, і не була. Раз тико батько на ярмарок до Любовля брали.

— Ну, ще побачиш світа, — сказав Яків. — Та як ще раз дєдьком назвеш, по губі получиш. Ато й поцілую. Ти не боїшся цілуватися?

— Ой, дєдьку... Ну вас...

І за клямку взялася, двері відчинила.

Він збагнув, що з такої малої та полохливої може вирости й жінка добра та слухняна. Та й через рік-два з виду буде файна, ледь не подумав — кобіта, на польський манір.

Став Гандзю проводжати з кожних вечорниць і посиденьок. Вона-то була йому рівня. І кожного нового разу чув од дівчини на слово-друге більше. А через місяць вже й притулилася перед прощанням лагідним маленьким кошеням.

Того літа, уже в жнива, була й зустріч з Улянкою. До матері навідалася, то й до сусідів забігла. Стала ще ліпшою, краса її аж пашіла, але не то, що ніц у серці Якова не здригнулося... Дивився, як на гарну — нє, ни ляльку, а чужу молодицю, що прийшла, винирнула зненацька із давнього сну.

— Чула, ти, Яську, до Совикової Ганнусі став клинці підбивати? — спитала, як на двір вийшов, щоб провести — до межі, до спомину?

— То й що?

— А нічо'. Добра з вас пара буде. Нічо’, що вона бідна. Чує моє серце — красна дівка буде. І жонка тобі. І роботяща, у нас наймитувала на жнивах у пройшлім році, то такечки серпом махала, що і я не могла вігнатися.

Яків промовчав. Провів-таки до тину між їхніми обійстями. Колишніми їхніми обійстями, бо ж уже Улянка у Вергунів штири літа як жила. Ци четвертий, гой же, час як летить.

А Улянка раптом до вуха нагнулася, зашепотіла:

— У тебе, Яську, красний син росте. Моцним і розумним буде. Хочу ще такую дівку од тебе мати.

Він схопив за руку, повернув лице до лиця. Зирнув ув очі, що кошачими, геть кошачими теї миті були.

— Я що, по-твоєму, жеребець, щоб Вергунам внуків стругати... Улянка не злякалася, а тико зуби вищирила. Губи склала потому дудочкою:

— Коханочку ти мій... Люксусовий, як пан солтис каже, І знов ближче до вуха:

— Циєї ночі у нашому гайку стрінемося. Чуєш, Яську? Тицьнула йому рукою в груди й побігла. Дивився вслід і люто скреготав зубами. Знав, що не прийде, нізащо не прийде. Ци знав, що прийде? Що буде в них остання в їхньому — на двох — житті така грішна здибанка, останнє кохання... пожадливе, квапливе зривання одежі на сухих, обрубаних кимось гілляках.

***

«Боже мій, відпусти мене од того спомину», — просить тепер Яків.

Надворі знову ніч. Розгойдує цюю темну ніч рвучкий осінній вітер. Б’ється об шибки, шарпає за двері й, здається, також за чимось квилить, як і розтривожена душа старого Якова.

17

Наприкінці літа року Божого тисяча дев’ятсот тридцять першого, якраз на третього православного Спаса, якого називають ще медовим і горіховим, куток Млинище поліського села Загоряни вперше в своїй історії побачив автомобіль. Не, до гміни, в центрі села, коло літньої дачі графа Драницького, залізні звірі час від часу останніми роками навідувалися. Тогді на тую дивину йшло дивитися з найближчих хат старе й мале. Оточували, дивувалися, цмокали, боячись наблизитися. Але до Млинища, віддаленого кутка, славного своїми величезними вибоїнами і баюрами на вулицях (баюри висихали хіба за найбільшої тривалої спеки) ніяка машина не добиралася. Та й до кого добиратися? Одні Вергуни, що живуть на межі Млинища і Кузлів, хіба мають бричку. То й до них на автомобілях не їздять.

А в тій машині, що старанно обминала ями й баюри, чорній, блискучій, з відкритим верхом, поруч з водієм, зодягнутим у чорну, під колір авта, куртку, та в коричневій кепці, сиділа гарна, хоч і захуда, як на сільський смак, пані в білому плащі-накидці, червоних рукавичках та червоному капелюшку з пір’їною збоку, з-під якого вибивалося пасмо рудуватого волосся тоже збоку, а ззаду метлявся доволі довгий хвіст, що сягав пліч.