Століття Якова

Зося нагнулася над однієї з валіз, розстібнула замок і дістала велику барвисту хустку. Простягла мамі Парасці й сказала, що то подарунок їй, мамі коханого пана Якуба. Вкрай спантеличена мати Якова спочатку відступила перелякано, але, як Зося напнула хустку їй на плечі, зойкнула і припала до ручок великої пані, з яких уже були стягнуті й покладені на лавку довгі, наче шкури двох змійок, червоні рукавички. А тоді вже сказала — нащо пані така добра, нащо, то ж вельми дорога шальоха... Хоч Яків бачив — ніхто, ніяка сила ту хустку від матері не зможе забрати. Тим часом Зося дістала з валізи гарну білу з чистого льняного полотна сорочку й якраз вчасно, бо до хати вступив батько Платон, котрий перед тим у хліві розчищав долівку для бульби, що от-от мали почати копати. Батько Платон, нічого не розуміючи, замахав руками, але сорочка, спершу прикладена до його запалих закашляних грудей, впала на одну з тих рук. А тоді Зося схопила своєю ніжною ручкою лапище Якова. І стала поруч з ним та, дивлячись пильно на матір і батька, що не знали, на якому світі чи в якому сні знаходяться, сказала урочисто, хоча й помітно хвилюючись, хоч і гасячи це хвилювання, що вона, уродзона шляхтянка Зоф’я з роду потомственних польських шляхтичів М’ялковських, приймає пропозицію, з якою кілька місяців тому до неї звернувся пан Якуб Мех і дає згоду стати його законною жонкою.

Грім її слів був сильнішим од природного гучного грому, що востаннє недавно, десь перед другим яблуневим Спасом, гуркотів над Загорянами. Тоді блискавка вдарила в стару грушу в їхньому саду. Кажуть, що велика гроза та близька блискавиця приносять неждану звістку — й ось принесли. Ось принесли, али чого ж то Яків стоїть стовпом, весь пополотнілий? Мати Параска зрозуміла, що птах несказаної удачі залетів з волі Божої до їхньої вбогої хатини.

— То правда, сину? — питає мати.

Вона, на відміну від батька, знала польську мову, бо Платон Мех тико й того, що бачив колись Пілсудського, а Параска цільних сім літ служила покоївкою-прибиральницею на літній дачі графа Драницького. Колись, ще до ліворуції, і Платон підозрював, що як не Яків, то донька Гафія — польські, графські, панські вилупки. Не раз і бив жінку за уявну зраду, як добре напивався. На диво, Параска тилько раз сказала, що дурний єї чоловіка піп хрестив та чиряка у лоба засадив. На другий сказала, що точно, геть усенькі діти графські й вона сама скоро буде графиня... Ледь утекла після тих слів, цілісіньку ніч потім, поки чоловік не протверезів, у лозах продрижала.

Все те прошуміло, з’явилося й прошуміло в голові. І вона ще раз спитала сина, ци то правда, що каже цяя розцяцькована ошметна пані?

Яків од такої брехні Зосі спершу мало не присів, а тоді правець на нього напав — не знав, ци плакати, ци сміятися.

Але то був виклик, нечуваний виклик. Ци, може, справді подарунок долі? А як же граф Собєський, мало не спитав та відразу збагнув — ніяк. Чи то щось розладилося, чи Зося просто взяла й покинула. Цяя вар’ятка могла і з власного весілля утекти. Її маленька рука у його великій селянській чоловічій лапі.

І доля теж. Її і його доля в його руках, раптом зрозумів, перш ніж розтулив рота.

— То є правда, тату й мамо, — сказав Яків. — Вибачєйте, що вам не сказав, бо Зося, когди руку її просив, не дала ще згоди, обіцялася подумати. Али я радий, що вона приїхала, що згодна вийти за мене замуж. Тому прошу вашого благословення.

— Ой, синку...

Мати зойкнула і краєчком дорогої хустки стала терти запорошене око, з якого викочувалася велика сльозаниця. Ну, хай тепер лопухом з великою ропухою підітреться Федотиха, що так погрумічила з своїм дурним чоловіком її сина. Син теперичка буде великим паном, поїде, хай і в приймаки, до города і житиме, певно, в палаці не згіршому, ніж у їхнього графа.

Яків відчув, як Зосині пальчики ледь-ледь стисли його грубі шорсткі пальці. Струм пробіг його тілом, щось шугонуло в голову.

— Благословіте, тату й мамо? — спитав.

— Аякже, синочку...

Параска звела руку і склала три пальці, щоб перехрестити. Платон, якого вона штурхонула другою рукою, і собі прокинувся од заціпеніння.

— Пуждіте, тату й мамо, — сказав Яків. — Я повинен вам сказати, коли-сь ви благословити не проти, то матимете гарну й роботящу невістку.

— Та добре, синку...

— І вам добру помічницю, бо Зося приїхала, щоб жити у нас.

Язиком Якова невідомо хто водив, який дідько, али слова ті у їхній хатині прозвучали. Зося збагнула й висмикнула свою руку. Знову зблідла й сказала своїми прекрасними вустами, що коханий Якуб жартує. Жартує, бо вона погостює у них, то правда, але через тиждень чи два поїдуть в Тарнув, а тоді в столицю, де вже є домовленість найняти помешкання.

— Я не жартую, — сказав Яків.

І тоді Зося, наче розлючена тигриця, кинулася на нього й почала бити своїми маленькими кулачками, а потім дряпати довгими червоними кігтями шию, лице, груди. Ще раз зойкнула мати Параска, затупцював на місці розгублено Платон.