Століття Якова

Біля однієї з хат машина спинилася і пані поманила пальцем жінку, котра стояла коло воріт, а як та наблизилася трохи з острахом (бо що може доброго обіцяти зустріч з такою пещеною панею?), то спитала по-польськи, як проїхати до помешкання Якуба Меха. Жінка довго міркувала про якого Якуба йдеться, а тоді рішила, що, певне, про Яшка Платонового, Цвіркунового сина, бо ж другий Яків, що жив на Млинищі, Чуйків, був старим дідом.

— Отако-о, по гулици, а тогді он за тими тополями наліво й на їхню гулицю виїдете. У Цвіркунів тамечки хата з півником на воротєх.

— Джєнькує бардзо, — сказала пані.

Машина рушила. Доки доїхали до вказаної перстом жінки вулиці, водій кілька разів по-польськи чортихнувся.

18

Мабуть, ніщо так не врізалося Якову в пам’ять, як приїзд Зосі. Несподіваний, неочікуваний, схожий водночас на сон, що не забути, з’яву ангела у глухому закутку села. Біля їхнього обійстя зорієнтований півником на воротях (різьбяного півника Яків із Забужжя привіз — Неоніли подарунок) водій спинився і за наказом Зосі посигналив. Яків якраз в’язав на подвір’ї кошика для бульби — як-не-як, свято, хоч порівняно з учорашнім Успінням, Сплиннєм по-їхньому, менше — годилося й робити легку роботу.

Почув дивний шум, подумав — нивже машина в їхній куток забралася?

Минулого дня було Успінське, Сплиннівське розговіння, гостини в сусідньому селі, де був престольний празник. Трохи випив, а пізно ввечері, протюпавши сім верст пішака, по дорозі, при виході з села, трохи зчепившись з тамтешніми хлопцями, він добрався до Загорєн. Дорогою до Гандзиної хати спинився коло Вергунівської оселі. Довго стояв і, захмелілий, випрошував тінь Улянчину. І збагнув, що до Гандзі не піде. А вночі сон приснився — мовби скаче на своєму червоному коні, та не там, у Тарнуві, на кінному полігоні чи ще десь, а тут, у селі, по якійсь сільській вулиці, а за ним мовби теж хтось скаче. Він озирається і ніяк не може побачити обличчя вершника, що його наздоганяє, а червоний кінь починає раптом летіти — над вулицею, над хатами...

Підвівся, відклав кошика — точно: на подвір’ї вже мати з острахом з-за вугла виглядають. А з машини — бачив такі в Тарнуві, Варшаві, Гдині — виходить пані-пава, розкішна, ніби з казки. Щось каже, нахилившись, до шофера, а той рукою заперечливо махає. Дві хвилі тре’ було йому, щоб упізнати й несказанно здивуватися — Зося? Зося, вже, певне, дружина, жонка законна графа Собєського, у їхній глушині? Приїхала гостювати до нього пані графиня? А Зося, дивлячись, як він підходить несміло, геть спантеличений, привіталася:

— Джєнь добри, пане Якуб!

І руку простягла у довгій, по лікті, червоній рукавичці. Він припав до тої руки, аж сам здивувався швидкому поруху. А тоді відсахнувся. З-за тину вже Федотиха визирала. Приймаєте гостю, пане Якуб, питала Зося. Чого ж не прийняти, проганяючи остовпіння, сказав. Тоді заберіть мої валізи з машини. І скажіть водієві, хай їде, так-так, хай їде, йому ще далеко вертатися, не турбуйтеся, ми у вашому Любомлі пообідали. Зося сипала словами, швидко-швидко, він ледве розбирав, мов боялася, що перебивати стане. Чого ж ви стоїте, пане Якуб, сказала далі, так-так, хай їде, я у вас, не дивуйтеся, збираюся довго гостювати. Дуже довго, пане Якуб, зараз зрозумієте все, несіть валізи до вашої хати.

Він поніс, не годен чогось зрозуміти. Чамойдани були доволі важкими, навіть важчими за ті, що ніс на вокзал. Господи, з яким виразом на обличчі ступала до їхньої вбогої оселі гостя-пава. З незвички стукнулася голівкою, котру так високо несла, об одвірок, як до єдиної кімнати заходила. Ну, а в хаті, звісно, що — закіпчена піч із припічком, старий мисник на стіні, довга лавка, на краю якої відро з водою стояло. Ще стіл з другою лавкою і дерев’яне ліжко, на якому Яків спав з братом Гаврилком.

«Ну, пані Зосю, дивіться, як ми живемо», — подумав Яків і поставив валізи на глиняну долівку.