Століття Якова

Улянка з дітьми всі ці роки була на поселенні в Сибіру, десь у Томській області, час від часу присилала родичам скупі листи — живемо помаленьку, сини й донька майже дорослі. Тико малий Тимошик, що за рік до висилки народився, хорує — як не одним то другим, усе дитина до тамтешнього клімату звикнути не може. Розказувала Зося: Варочку тоді хотіла Улянка оставити із Зосею, щоб хоч її в Сибір не везти, вчепилася в останню мить — нє, з тобою, мамусю, поїду. Передавала Улянчина тітка Катерина й гинші скупі новини: просила Улянка насіннєвої бульби вислати. А то яблук, пише, тутечки й ни знають, що то таке. Яків і повірити не міг — як так, яблук ни знати? А тоді новини пішли гірші: помер свекор, а через півроку й свекруха. Зосталася Улянка сама з чотирма дітьми. Правда, найстаршому, його, Яковому, синові і двадцятка минула. Улянка тоже писала — Вітько, слідом за Йванком, на лісоповал робети пушов.

Якось майнула у Якова думка: може, з дітьми туди й собі в Сибір добровільно податися, до Улянки?

То було, як біль по Зосиній смерти став потроху згасати, а Гандзя ще не ввійшла до його серця. Али куди з дітьми податися в таку далечінь, та ще й край, де, як пише Улянка, комарі заїдають. Болото гірше, як у них.

Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.

Сестра...

Обоє його жінки. Перша любов і любов велика — більша часом, здавалося, за саме життя, али не остання.

Було ще, було... Гандзя і...

Тая жінка, що дала кров, його рятівниця...

Виникає і розпливається обличчя... Білий халат...

Сад за вікном, теж наче молоко довкола будинку розлите, з білим-білим цвітом...

Тим садом біжить жінка, схожа на біле дерево.

Ураз сад міняється, він уже зовсім инший — геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.

«То вже осінь? — питає когось Яків. — Чи тилько Спас, тилько Спас...»

16

Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.

Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.

Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.

Потім він дізнається — коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.

Знайти довго не могли.

Знайшли, та мало було крові з одного солдата.

Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.

Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.

Дихав. Часом навіть сіпався.

На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.

Яків розплющує очі.

Біло довкола.

Обличчя лікаря.

Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.

Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.

А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.

— Рядовой Мех Яков Платонович — вот он, — каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.

— Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...

— Спаси вас Біг, — Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. — То ви-те, виходить, мене порєтували...

— Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.

Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.

— Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...

Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?

— Ви звідки?

— Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке — Загорєни...

— То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...

Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.

— Де ж вона зара’? — спроможується зрештою на слово Яків.

— Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...

Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.