Століття Якова

— Вона, мені здалося, у вас закохалася, — сказала раптом Світлана. — Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?

— Нє.

— Ні? Чому?

— Хай би вона прочитала.

— Он як?

Йдуть далі. Зависає мовчанка.

— Чого не приїхала? — спитав Яків.

— Бо не приїхала, — тихенько засміялася Світлана. — Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало — що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.

Помовчала.

Сказала, що навідається ще.

Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.

Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.

А потім поділилися на пари.

Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички — давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував — трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.

— Ходімо.

— Ходімо... Куди...

— У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони — саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...

Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.

— Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.

Справді — боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.

Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:

— Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає — можу, знову можу, бо після рани...

Стихають кроки, стихає її стогін — солодкий, али з якимось дивним присвистом.

— Вранці ми від’їжджаємо.

— Я проведу...

— Не треба... Якщо захочу — я вас потім знайду... Хоча навряд...

Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

— Майці розкажу — не повірить...

— А треба розказувати? — каже він.

— Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

— Ви ж ніколи не станете генералом, — чує він. — Ніколи не станете. Навіть капітаном...

— А тобі треба непремінно генерала? — У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

— Аякже, — сміється вона. — Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

***

«Стихає все, — думає тепер Яків. — Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.

17

А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.

Поважний чоловік у формі — ніби й не воєнній, а якій? — зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.

У залі муха могла пролетіти — шелест би крил почули.

Тут сиділи ті, хто ненавидів колись одного з найбагатших загорєнців. Але й ті, хто зустрічав його в селі, коли сотня чи й цілий курінь приходили до села. Хто заглядав йому тоді у вічі й тиснув руку.

Якову було не те, щоб страшно. Якось зимно й судомно.

Тиміш убивав, палив, знищував і знущався. Над своїми людьми, от до чого вів той чоловік у формі.

Тиміш був зрадник і ворог.

Той чоловік, здавалося, знав геть усе про Тимоша. Він розповідав про бої, нальоти на села, убивства активістів, чесних радянських громадян, про...

Яків сидів і слухав. Ледь чутно дихали сусіди. Хтось кашлянув — коротко, сухо — й наче злякався того кашлю, умовк. Тиша накрила зальчик клубу, що до того був хатою виселеного Бущика, мов душне шатро.

Инший чоловік — молодий, підтягнутий, виправку видну, хоч і в цивільному, сидить навпроти Якова. Вузький кабінет із заґратованим вікном.

— Якове Платоновичу, ми знайшли убивцю вашої дружини і ваших дітей, — каже чоловік за столом.

Яків підводить очі. Щось далеке звучить у його голові.

Скрипка? Звук цвіркуна?

Ні, щось інше. І болісний важкий удар. Гехнула сокира зусім поруч.

— Знайшли?

— Так. Це ваш колишній односельчанин, Глущук Тимофій Єгорович. Колишній курінний так званої УПА. Бандит і убивця.

Глущук? Тимофій? Звук у голові стає нестерпним. Типерка мов хтось поруч, за плечима, пиляє залізо.

«Хто ж то такий?» — думає Яків.

Його враз обсипає приском. Жар заливає щоки. Щось здушує груди. Там бере в лещата серце.

— Тиміш?

— Тиміш? Ви його добре знали?

— З їдного села ж...

Улянка... Тиміш... Али нащо цьому чоловікові те знати...

Щось він каже... Найшли... Десь там...

Як то знайшли...

— Ми знайшли його аж в Сибіру, де він намагався заховатися од радянського правосуддя... Але від нього неможливо заховатися...

Чоловік бере папку, щось читає, тоді вголос: