Століття Якова

Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.

— Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...

— Ходімо, ходімо, тату, — то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.

— Ми что, знакоміє, мужик?

— Ходімо, тату! Татусю, ходімте!

Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.

— Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!

Завмирає Яків. Шарпається назад.

— Таточку, що ви-те надумали?

Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...

...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.

— Чо’ тобі, Якове? Зле?

— А що? — Він не може збагнути, де перебуває.

— Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.

Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин — грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?

18

Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

— Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

«Десь я її бачив», — думає Яків.

— Впізнаєте? — питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

— Улянка, — тихий зойк виривається з грудей Якова.

Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

— Ти тоже постарів, Яську, — шепче Улянка. — Хоч і не так, як я.

— Чого ти... Чого ти...

Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

— От яка я тепер, Яську...

Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

Виявилося — Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося — от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:

— Розкажи, як Тимоша судили...

— Мо’, не треба?

Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...

Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав — геть усе.

— Він не вельми... Він не трусився?..

— Трусився?

Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

— Нє, не трусився, — сказав Яків. — Сидів...

Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

— Я боровся з радянською владою, — сказав Тиміш. — Боровся, бо й вона мене обідила.

— Говоріть по суті, — перебиває суддя.

— Я й кажу по суті, — у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. — Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

— Ви були бандитом, — не витримує обвинувач.

— Може, й так, — погоджується Тиміш. — Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, — тоже признаю. — Переводить дух. — І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...

От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.

І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.

Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.

— Ой, Ясю...

— Пом'янемо його душу, — Яків розливає ще самогонку.

І в третю чарку наливає.

П’ють.

Їдна повною зостається.

Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.

— Що, Яську?

— Яську... Давно не чув...

— Давно, Яську...