Страта голодом

Під час попередніх зборів селянам вдавалося незворушно висиджувати, зобразивши на обличчях зосереджені вирази, і лише після закінчення зборів слухачі вибухали хто сміхом, а хто й критикою.

Безглуздя «кінської промови» нічим не різнилося від безглуздя інших промов. Що коні чогось варті були в хліборобстві – це знали скрізь і всі. Але жоден з колгоспників (що перед ними «товариш Черепін» промовляв) не мав свого коня. Усіх же коней було усуспільнено. А тепер «товариш Черепін» запально пропонував, щоб колгоспники якось узяли та й збільшили йому кінське поголів'я. Принаймні так ми зрозуміли його.

– Нам потрібно розв'язати кінську проблему! – повторював знов і знов «товариш Черепін». –А, говорячи діялектично, щоб мати коней, то треба спершу мати лошат. Наше майбутнє, товариші, залежить від коней, бо верхи на конях нам буде легше й швидше досягти своєї мети.

Це вже було щось таке, що треба було розчовпати та почудуватись. Звичайно, ніхто з нас не тямив, що означало слово «діялектично». Отже, це місце промови лишилося для нас незрозумілим, в усякому разі для мене. Зате друга частина цього твердження була ясна. Ми всі вміли їздити верхи на конях. Я навіть уявляв собі, як то «товариш Черепін» верхи на коні здоганяє свою «мету». Але що він хотів нам цим сказати?

Перемовчавши хвильку – мабуть, для того, аби ми краще збагнули важливість його повідомлення, «товариш Черепін» мовив далі притишеним голосом:

– Але, товариші, навіть ця ділянка нашого суспільного життя не вільна від руїнницької діяльностсти наших клясових ворогів. І цей, найважливіший чинник нашого існування, заражений контрреволюційною діяльністю капіталістичних елементів.

Наш страх нараз перемінився в співчуття, коли в такий оце спосіб увагу було звернено на конюхів. Бо це ж явно їх обвинувачувалося і засуджувалось.

Голос «товариша Черепіна» загримів знову, а присутні насторожились, ховаючись один в одного за спинами.

– Що в нашому колгоспі діють вороги народу, то це – встановлений факт. Скільки лошат у наших стайнях? Ви навіть не знаєте! А скільки має народитись у найближчому часі? Чи хтось із вас може мені сказати? – Він змовк на секунду. – Ні, ніхто не може!

Люди сиділи мовчки. У цю мить кожний намагався нічим не виявляти свого почуття. Надмірний вияв емоцій – хай там з якої причини – щедро «винагороджувався» в минулому. Тож тепер, віч-на-віч з «товаришем Черепіном», що кидав селянам звинувачення у «низькій продуктивності колгоспних кобил», вони аж принишкли.

– П'ятнадцять! – вигукнув він. – Усього тільки п'ятнадцять лошат в усій нашій колгоспній фермі!

І тут через необізнаність «товариша Черепіна» з сільським господарством та його термінологією дійшло до ситуації, яка для селян була анекдотичною, але для тих, хто потерпав від неї, стала, на жаль, трагічною. Говорячи про кобилу колгоспних стайнях, він запитався, скільки з них «вагітні», вживши саме це слово. Старший конюх, до котрого звертався «товариш Черепін», пирснув сміхом, коли почув слово «вагітні» стосовно кобил. Це було щось небачене. Адже людей привчили слухати партійних вельмож з такою ж увагою, яку колись виявляли до священнослужителів.

Почувши сміх старшого конюха, «товариш Черепін» глянув на нього, а тоді на решту присутніх. Потім багатозначно відсьорбнув води зі шклянки. Старший конюх розгубився: його веселощі враз розвіялися від похмурого погляду партійного секретаря. До нього почала доходити вся серйозність ситуації, але було вже запізно.

– Ти смієшся! – ошкірився на нього «товариш Черепін». – Тобі це смішно. Мої слова – це для тебе смішки. Слова партії та уряду для тебе смішки! – Його голос наростав гнівом. В очах у нього пашів огонь.

Конюх побілів на обличчі і, аби якось урятувати себе, силувався щось промовити. Піднісши руки вгору, він пробурмотів:

– Я... Я тільки хотів сказати, що...

– Я все ще представник партії та уряду тут! – заверещав розлючений Черепін.

Зрозумівши, що йдеться, може, за те, жити йому чи не жити, конюх ледве встиг видушити з себе два-три слова вибачення, як «товариш Черепін» своїм криком знов його заглушив.

– Та мені смішно стало, бо ж кобил не називають «вагітними», тільки жінок... А кобила – жеребна!

Конюх так і не скінчив того, що хотів сказати. Він, мабуть, просто не міг знайти належного слова. Отож він знову став вибачатись за свою «дитячу поведінку», запевняючи, що то вийшло у нього незумисно, і просив пробачити йому, що перебив таку високоідейну й патріотичну промову.

Дотягши до кінця своє прохання, він наполохано повів очима круг себе, благаючи хоч якої-небудь підтримки. Але очі всіх були прикуті до «товариша Черепіна», а звинувачений безжально був полишений сам на себе. Колгоспники сиділи мовчки, чекаючи, що Черепін казатиме далі.