Страта голодом

Ця несподівана зустріч видалася мені дуже прикрою. Щойно кілька днів тому в наше село приїздила міліція, шукаючи його. А тепер він осьдечки, за яких пару сот кроків від мене. Через дві-три хвилини я порівняюся з ним, і – я це добре знав – він обізветься до мене. Це означало певну смерть, бо ж на моєму возі був найлютіший тип із сільського начальства.

Я натягнув віжки і притримав трохи коня, але це нічим не зарадило, бо Василик шкандибав надто повільно. Раптом я побачив вузький путівець праворуч від головного шляху. Мене ніби щось підштовхнуло, і я завернув коня туди. Я був певний, що Василик невдовзі зверне на стежку через поле лівобіч, адже то була найкоротша дорога до нашої хати.

Та цей путівець був дуже нерівний, і торохтіння та шарпанина майже відразу пробудили мого пасажира. Я вдавав, наче дрімаю. Це збісило Маєвського. Він штурхонув мене в спину чоботом і наказав вернутись на головний шлях.

Я спробував ще раз об'їхати Василика, пустивши коня галопом. Але хоч як швидко ми оминали Василика, Маєвський усе таки помітив його. Він наказав мені зупинити коня і скочив з воза. Василик побачив його, зрозумів небезпеку й чкурнув у пшеницю. Маєвський побіг слідом за ним. Трохи згодом я почув постріл, відтак ще один, тоді скрик і ще третій постріл...

До воза Маєвський підходив, аж сяючи від задоволення.

– Втекти хотів, – сказав він, обтираючи наган. А тоді, ні сіло ні впало, прицілився ним коневі в голову. Цю хвилину обличчя його випромінювало щастя.

– Велику помилку він зробив, – мовив він далі, звертаючись не так до мене, як до себе. – Не знав, що то значить мати діло з червоним партизаном. Що ж, тепер знає...

Ховаючи нагана в кобуру, він хвалькувато додав:

– Сотні контриків пробували втекти від мене і ні один не уник смерти!

А тоді зиркнув у мій бік.

– Так, так, – процідив він крізь зуби. – Так, так, то ти хотів допомогти йому.

І поліз назад на воза, а через хвилину-дві знову, здається, заснув твердим сном.

Василикова доля, як уже бути точним, вирішилася ще тієї лютневої ночі, коли кількасот моїх односельців було заарештовано й вивезено на заслання. Його батько, хоч і бідняк, дістав наличку куркуля і внаслідок цього з усією родиною, включно з Василиком, опинився серед арештантів.

Відтоді минуло з рік часу, коли котрогось дня ми отримали непідписаний лист з північного морського порту Архангельська, в якому повідомлялося, що Василика застрелено при спробі втечі з табору.

Та ось одного червневого вечора, коли ми вже вкладалися спати, почувся стукіт у наші двері й чийсь голос знадвору. Завагавшись на хвильку, я відчинив двері. В хату ввійшов хтось такий, що в ньому ледве можна було впізнати людину. Та в мене чомусь не було сумніву, що то Василик. Тиснучи мені руку, він силувався всміхнутись. Виглядав він украй виснаженим. Одяг на ньому був подертий і брудний, ноги обмотані якимсь ганчір’ям.

– А ми чули, що тебе застрелили! – скрикнула мати, впізнавши Василика. – А що трапилося з твоїми мамою і татом та й з усіма?..

– Та я й справді мертвий, – урвав він, пробуючи ніби жартувати. – Я тільки привид. Чи ви коли бачили привида?

Те, що він нам розповів, направду таки скидалося на вісті з того світу, які хіба лише привид і міг знати. Я переповім усе те точнісінько так, як ми почули від нього.

... Та лютнева ніч була морозяна й заметільна. Валка саней з арештованими селянами виїхала з села під конвоєм міліціонерів та гепеушників, озброєних гвинтівками і кулеметами.

Дорогою до станції сталася низка трагічних подій. Один підліток років шістнадцяти спробував утекти. Він скочив з саней і метнувся в якийсь двір, але кулеметники пришили його вогняною чергою до землі. Хлопця було поранено; його схопили й притягли назад до валки. Не вважаючи на поранення, охоронці прив'язали його мотузками до саней. Рана та виявилася смертельною, і він помер ще до того, як валка доїхала до залізничної станції.

Разом з однією сім'єю на санях їхав рядовий гепеушник. Без огляду на людей круг нього, він почав чіплятися з сороміцькими пропозиціями до молодої дівчини з тієї сім'ї. Коли він уже дуже розпаношився, мати дівчини не витримала й дала йому ляпаса. Конвоїр вихопив наган і пострілом упритул забив матір.

Коли прибули на станцію, до дівчини підійшов старший з ҐПУ, начальник конвою. Голосно, щоб усі довкіл почули, він заявив, що конвоїр застрелив її матір з мотивів самооборони. Мовляв, її мати, «заарештована як ворог народу», напала на охоронця з метою викликати бунт між куркулями, транспортованими на заслання. Отож дія гепеушника була законна, патріотична і навіть героїчна. Дівчину та її двох менших братів забрали тоді з колони і більше вже ніхто їх і не бачив.

Вістка про хлопця й жінку ще не встигла дійти до кінця валки, як уже сталося кілька інших випадків. Декілька чоловіків похилого віку, між ними і мій дядько Гаврило, не витримали труднощів дороги й брутальности з боку охорони й померли на півдорозі до станції. Котресь молоде подружжя водночас покінчило з життям, перетявши собі вени.