Страта голодом

Тисячники та їхні поплічники могли тепер робити все, що заманеться, без огляду на будь-які правні формальності. Вони могли вдаватися до всяких хитрощів або погроз, щоб звабити чи силою загнати селянина у свою пастку. В цьому ходінні від хати до хати, в цих обшуках і конфіскаціях всього, що їм впало в око, вони задовольняли свою захланність та злочинні нахили, а водночас успішно служили партії та урядові.

Іноді ці офіційні особи поводились так нерозважно, аж ми були просто приголомшені. Вони часто просто бавились своєю зброєю. Бувало, що жартома справляли двобій. Завдяки цьому ми довідалися, що всі вони мали зброю. У своїх щоденних обходах по селу вони часом стріляли в усе, що рухалося. Траплялося навіть таке, що вони влаштовували імітацію розстрілу того чи іншого селянина.

Я сам був свідком такого випадку: один наш сусід не міг виконати здачі своєї норми зерна. «Товариш тисячник», голова комісії, вирішив «навчити» його виконувати розпорядження. Він оголосив, що наш сусід буде розстріляний за «опір партійній політиці». Вирок мав бути виконаний негайно в садку за сусідовою хатою. Очевидно, «товариш тисячник» розраховував на те, що сусід заблагає помилування і пообіцяє здати потрібну кількість зерна. Члени комісії підозрювали, що це «заховане зерно» десь у нього таки є. Але нашого сусіда не так легко було залякати.

– Воля ваша, – спокійно сказав він здивованим активістам. – Я готовий, кінчайте діло.

І він повів їх у садок. Там вони зав’язали йому очі й спитали востаннє, чи він здасть добровільно зерно. Він відповів, що здавати в нього нема чого. «Товариш тисячник» підніс угору нагана й пальнув понад головою сусіда. Тоді йому розв'язали очі й знов поставили те саме запитання. Відповідь знову була та сама. Відтак йому ще раз зав'язали очі – кулі знову просвистіли у нього над головою, але він таки стояв на своєму. Тоді сміх комісійників перейшов у лють. Вони забралися геть, нічого не досягши цим разом, але пообіцяли повернутися й провчити його вже «по-справжньому».

Те, що колись було «натуральним податком», далі «державною хлібозаготівлею», а пізніше «вилученням зерна для потреб соціялістичного будівництва», тепер перетворилося на звичайний грабіж. Не маючи стриму, комісія ходила від хати до хати, вдень і вночі вишукуючи «прихований хліб». У кожній комісії були свої спеціялісти в цьому вишукуванні. Вони мали спеціяльне знаряддя – довгі металеві прути з різзю і загостреними кінцями, вживані для того, щоб протикати стіжки сіна чи стоги соломи, а також солом’яні стріхи селянських хат. Члени комісії нишпорили всюди: провірчували дірки в землі – в садках, на подвір’ях і городах, у земляних долівках хат і в повітках. Вони шукали зерно попід ліжками, за ґратками, у погребах. Вони ніколи не забували заглянути в печі й грубки, на полиці й під полиці, у скрині й комини. Вони заміряли грубизну стін і шукали в них порожнин, де могло бути заховане зерно. Часом розбивали стіни, що здалися їм підозрілими, чи витягали по цеглинці або й зовсім розвалювали печі та груби. Не було такого в хаті, щоб вони його не пошкодили чи не перемацали. Вони перекидали все: обшукували пильно навіть немовлячі колиски та й самих немовлят, вже не кажучи про інших членів родини. Вони шукали «затаєних лишків зерна» в одежі й під одежею чоловіків та жінок. Конфіскувалася навіть найменша дрібка, що потрапила їм на око. Якщо знаходили бодай маленьку бляшанку чи глечик з насінням на городню грядку, то й це все відбирали, а власника винуватили в приховуванні харчових припасів від держави.

Одного дня комісія прийшла до нашої хати, ведучи за собою коня на поводу. Навіщо? – дивувались ми. А на те, виявляється, щоб кінь розшукував зерно в землі. «Пошуковий спец» водив коня по всьому подвір'ї. Спершу ми не могли второпати, що означала ця церемонія. Але згодом з'ясували, що коняка, як вважалося, ніколи не ступить на трухлу землю над ямою: вона або нагло зупиниться перед нею, або перескочить її. А це мав бути знак для комісії братися за лопати й відкопувати сховане зерно. На щастя, ми не мали таких схованок у землі.

При кінці 1932 року ми не раз чули пояснення, чому активісти й далі шукали зерно по наших хатах. Причина, виявилося, дуже проста: оскільки ми були ще живі, то виходить, ми щось їмо, щоб лишатись живими. Ми не виконали пляну здачі зерна і без кінця нарікаємо, що нема чого їсти. Але ж ми живемо! Значить, повинні мати харчі – тільки де? Десь вони мусили таки бути! Активісти відчували, що не справляються зі своїми обов'язками, якщо не знаходять прихованих харчових скарбів. Це їх дратувало й злило, і вони ставали ще лютішими й жорстокішими до нас.

За нами стежили день і ніч. Приміром, нас попереджали, що сільські вітряки перебувають під пильним наглядом. Як хто ніс до вітряка трохи зерна, щоб змолоти на борошно, то міг бути певним, що комісія наскочить до нього на подвір’я, ще поки він встигне повернутись додому. Але такі випадки траплялися дуже рідко, бо ми на ту пору вже не мали зерна. Сільські вітряки так і стояли собі без ужитку.