Стрімголов. Історія одного життя

Наприкінці 1987 року я вже зміг надіслати Крікові «Історію художника з колірною сліпотою», статтю, яку ми з Бобом Вассерманом написали для «Нью-Йорк рев’ю оф букс». На початку січня 1988 отримав від Кріка відповідь — абсолютно приголомшливий лист: п’ять сторінок друкованого тексту з одиничним інтерліньяжем — він мав чітку аргументацію і горів ідеями та пропозиціями, деякі з яких, за його словами, були «бездоказовими роздумами». Він писав:

Надзвичайно вдячний вам за те, що надіслали свою неперевершену статтю про художника з колірною сліпотою. Попри те, що, як ви наголошуєте у листі, це не строго наукова стаття, і все ж вона збурила значну зацікавленість серед моїх колег і друзів-філософів, науковців. Ми мали кілька групових обговорень з приводу неї і на додачу я провів кілька подальших розмов з окремими людьми.

Він додав, що надіслав копію статті й листа Девіду Губелю, який разом із Торстеном Візелем здійснив новаторську роботу над корковими механізмами зорового сприйняття. Я захоплено думав про те, що Крік у такий спосіб підштовхував нашу статтю, нашу «історію» до дискусії. Це наповнило мене відчуттям, що наука — спільна справа, науковці — братня міжнародна спільнота, яка поділяє і пам’ятає праці одне одного, а Крік — свого роду ядро, яке має зв’язок з усіма у нейронауковому світі.

Крік писав:

Звичайно, найцікавішою особливістю є втрата містером І. су­б’єк­тивного відчуття кольору разом із його відсутністю в ейдетичній уяві та у снах. Це явно наводить на думку, що критично важлива частина системи органів, потрібна для цих двох останніх явищ, є також необхідною для колірного сприйняття. Водночас його пам’ять на назви кольорів та колірні асоціації лишилася абсолютно неушкодженою.

Далі Крік ретельно узагальнив низку статей Марґарет Лівінґстон і Девіда Губеля, виклавши їхню теорію про три стадії початкової обробки зорової інформації і допустив, що містер  І. зазнав ушкодження на одному з цих рівнів («бульбашкова система» у зоні V1), де клітини особливо чутливі до нестачі кисню (можливо, спричиненої мікроінсультом чи навіть отруєнням чадним газом).

«Щиро перепрошую за обсяг листа, — написав він на завершення. — Можливо, ми обговоримо це по телефону після того, як ви матимете час усе обдумати».

Ми з Бобом і Ральфом були зачаровані Кріковим листом. Після кожного нового прочитання ми немовби сягали у ньому ще глибше й знаходили ще більше пропозицій — складалося враження, що знадобиться десятиліття чи й більше роботи, щоб перевірити потік припущень, зроблених Кріком.

Зв’язавшись зі мною за кілька тижнів, Крік розповів про два випадки у Антоніо Дамасіо[313]: в одному з них пацієнтка втратила уявлення про колір, проте все-таки бачила кольорові сни. (Пізніше її колірний зір відновився).

Він написав:

Тож радий... дізнатися, що ви плануєте далі працювати з містером  І. Усе, про що ви говорите, є важливим, особливо томограма... Серед моїх друзів поки немає згоди щодо того, яке ушкодження є причиною подібних випадків церебральної ахроматопсії. Я (дуже обережно) припустив, що це бульбашки у зоні V1 плюс подальша дегенерація на вищих рівнях, але це також залежить від деталей на томограмі (якщо уражено більшу частину зони V4, ви маєте щось побачити). Девід Г’юбел говорить, що схиляється до думки про ушкодження  V4, але це лише попереднє міркування. За словами Девіда ван Ессена, він підозрює ушкодження зони, яка розташована вище.

«Гадаю, що мораль цього всього, — завершив Крік, — полягає в тому, що нам допоможе лише ретельна і всебічна психофізика разом із точним встановленням місця ураження. (Наразі ми не знаємо, як вивчати зорові образи й сни у мавп)».

* * *

У серпні 1989 року Крік знову написав мені: «Зараз я намагаюся впритул підійти до питання зорового усвідомлення, але воно дотепер лишається таким же незбагненним, як і завжди». Він доклав до листа рукопис статті з назвою «До неврологічної теорії свідомості» — це була одна з перших оглядових статей, що стала результатом його співпраці з Кристофом Кохом із Калтеху.[314] Я почувався удостоєним великої честі, переглядаючи цей рукопис, а надто їхню ретельно викладену аргументацію того, що ідеальний спосіб доступитися до цієї на позір недосяжної теми полягає у дослідженнях розладів зорового сприйняття.

Стаття Кріка й Коха написана для нейронауковців і на кількох сторінках охоплювала загальні теми, але місцями вона була важким для розуміння вузькоспеціалізованим текстом. Проте я знав, що Крік може також писати дуже доступно, дотепно й привабливо — це було особливо помітно у двох його попередніх книгах — «Життя як воно є» й «Про молекули і людей». Тож тепер я плекав надію, що він викладе у доступнішій формі свою нейробіологічну теорію свідомості, збагачену клінічними й повсякденними прикладами. (Він це зробив у книзі 1994 року «Дивовижні гіпотези»).

* * *