Стрімголов. Історія одного життя

Також я мав пристрасть, коріння якої сягало часів мого захоплення біологією океану — глибше дізнаватися про примітивні нервові системи й поведінку, і у цьому Стів справив на мене значний вплив — він був для мене безперервним нагадуванням про те, що нічого у житті не має сенсу, якщо розглядати його поза еволюцією і випадком. Стів усе розглядав у контексті глибин еволюційного часу.

Його власне дослідження стосувалося еволюції земляних равликів на Бермудських і Нідерландських Антильських островах, і для нього багате розмаїття безхребетних навіть краще за хребетних ілюструвало масштаби винахідливості й майстерності природи у тому, щоб відшукувати нові способи застосування будь-якого роду структур і механізмів дуже ранньої стадії еволюції — він називав це «екзаптацією». Тож ми поділяли захоплення «нижчими» формами життя.

У 1993 році я писав Стіву про шляхи поєднання окремого й загального — у моєму випадку викладів історій хвороб із неврологією. Він відповів: «Я упродовж тривалого часу перебував у точно такій же напрузі, намагаючись угамувати своє захоплення окремими питаннями через есеї й інтерес до загального — через створення технічного письма. Робота про Берджес-Шейл мені настільки подобалася через те, що дала змогу їх об’єднати».

Він люб’язно погодився прочитати мій рукопис «Острова колірної сліпоти» і зробив це так ретельно, що врятував мене від низки помилок.

Нарешті, ми з ним поділяли інтерес до аутизму. З цього приводу він писав: «Мої причини для зацікавлення є почасти особистими. Мій син — аутист, і він чи не найкраще вміє миттю підраховувати день і дату за період упродовж тисячоліть. Твоя історія про близнюків-рахівників схвилювала мене найбільше з усього, що мені доводилося читати».

Про Джессі, свого сина, він дуже зворушливо написав в есеї, який пізніше було опубліковано у книзі «Сумніваючись у тисячолітті»:

Люди значною мірою є істотами-оповідачами. Ми будуємо світ як набір оповідей. Як же в такому випадку людина може розібратись у своєму бентежному оточенні, якщо вона не може збагнути історій чи здогадатися про людські наміри? У всіх хроніках, що говорять про людський героїзм, я не знаходжу ідеї, що облагороджувала б більше, аніж прагнення рівноваги, яку люди воліють відшукати й втілити в життя, коли життєві негаразди позбавили їх основних властивостей, типово характерних для нашої природи.

Ще до нашої з ним зустрічі, приблизно в сорок років, Стів відчув на собі дотик смерті. У нього утворилася дуже рідкісна злоякісна пухлина — мезотеліома, але він рішуче налаштувався всупереч усьому домогтися свого й подолати цей надзвичайно небезпечний рак. Стів був одним із тих щасливчиків, кому допомогло опромінення і хіміотерапія. Він завжди був дуже енергійною людиною, але після цього досвіду зустрічі віч-на-віч зі смертю він став ще енергійнішим, ніж будь-коли. Не можна було втрачати жодної хвилини — хтозна, що може трапитися потім?

Двадцять років тому, у віці шістдесяти років, у нього розвинулася, на перший погляд не пов’язана з попередньою форма раку — рак легенів, що пустив метастази з грудної клітки в печінку й головний мозок. Проте єдина поступка хворобі, на яку він пішов, це сидіти, а не стояти під час лекцій. Він був налаштований завершити свою фундаментальну працю «Структура теорії еволюції», і вона вийшла друком навесні 2002 року, на двадцять п’яту річницю публікації «Онтогенезу і філогенезу».

За кілька місяців, якраз після викладання завершального курсу в Гарварді, він впав у кому й помер. Здавалося, що він тримався лише завдяки силі волі, а тоді, завершивши останній семестр викладання, побачивши опублікованою свою останню працю, був готовий усе відпустити. Він помер удома, в бібліотеці, в оточенні улюблених книг.

Нове бачення розуму

На початку березня 1986 року, невдовзі після виходу у друк «Капелюха», я отримав листа від містера І., художника з Лонг-Айленду. Він писав:

Я доволі успішний художник, мені щойно виповнилося шістдесят п’ять. Другого січня цього року, коли був за кермом, з боку пасажирського сидіння в мій автомобіль врізалася невелика вантажівка. У кабінеті невідкладної допомоги місцевої лікарні мені сказали, що у мене струс мозку. Під час обстеження очей виявили, що я неспроможний розрізняти літери чи кольори. Літери здавалися мені грецькою графікою, а зорове сприйняття було таким, наче я дивився на екран чорно-білого телевізора. За кілька днів уже почав розрізняти літери, а зір став немов у орла: я можу побачити черв’яка, який звивається у кварталі від мене. Гострота зору вражає. Проте я абсолютно не розрізняю кольорів. Я ходив до офтальмологів, які нічого не знають про цю колірну сліпоту. Ходив і до неврологів — безрезультатно. Під гіпнозом я все одно не можу розрізняти кольори. Я вже пройшов усі можливі перевірки. Усього й не перелічиш. Мій коричневий собака — темно-сірий. Томатний сік — чорний. Зображення на екрані кольорового телевізора — якась плутанина.