Стрімголов. Історія одного життя

Поїздка до Ґуаму стала для мене важливою і суто з людської точки зору. Тоді як постенцефалітиків на десятиліття запроторювали до лікарень, а родини часто кидали їх, люди з літико-­бодіґом до кінця залишалися частиною своєї родини, своєї громади. Це привело мене до усвідомлення, наскільки ж варварською є медицина і традиції у «цивілізованому» світі, де ми кидаємо хворих чи розумово недорозвинених людей і намагаємося забути про них.

* * *

Якось у Ґуамі я заговорив із Джоном про інше своє зацікавлення — колірну сліпоту — впродовж багатьох років надзвичайно цікавився цією темою. Недавно я спілкувався з художником, містером І., який раптово втратив здатність сприймати кольори, хоча до того бачив усе поліхромним. Він знав, чого йому бракує, а якщо ж людина народжується без здатності розрізняти кольори, то вона й не матиме уявлення про те, які вони. Більшість людей із «колірною сліпотою» насправді просто мають проблеми з їх розпізнаванням: їм важко розрізняти окремі кольори, але вони з легкістю бачать інші. Однак неспроможність бачити жоден колір, цілковита вроджена колірна сліпота є надзвичайно рідкісною і трапляється, певно, в однієї особи на тридцять тисяч. Як люди за таких обставин живуть у світі, що для інших людей, а також птахів і ссавців є сповненим змістовних, значущих кольорів? Можливо, у таких ахроматопів, подібно до глухих, розвиваються особливі навички і прийоми, що компенсують це? Можливо, як і глухі, вони можуть утворити цілу спільноту й культуру?

Я розповів Джону про одну чутку, можливо, романтичну легенду — про ізольовану долину, яку населяють винятково люди з повною колірною сліпотою. «Так, я знаю це місце, — відповів Джон. — Це не зовсім долина, а дуже ізольований крихітний кораловий атол недалеко від Ґуаму — усього в 1930 кілометрах». Острів Пінґелап розташований поблизу Понпея — більшого вулканічного острова, де Джон працював упродовж кількох років. Він сказав, що навідував деяких пінґелапських пацієнтів на Понпеї і зрозумів, що близько десяти відсотків населення Пінґелапу мають повну колірну сліпоту.

* * *

Кілька місяців тому Кріс Роуленс, який написав лібрето до опери Майкла Наймена «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», запропонував зняти зі мною документальний серіал для BBC.[303] Тож у 1994 році ми повернулися до Мікронезії з моїм другом-офтальмологом Бобом Вассерманом і норвезьким психологом Кнутом Нордбі, який сам страждав від повної колірної сліпоти. Кріс і його команда винайняли маленький літачок, що доставив нас до Пінґелапу, де ми з Бобом і Кнутом занурилися в унікальне культурне життя та історію цих островів. Ми оглядали пацієнтів і говорили з лікарями, ботаніками і науковцями, блукали джунглями, плавали під водою посеред рифів, куштували п’янкий перець.

Лише влітку 1995 року взявся писати про ці острівні враження. Я уявляв це як книгу з двох тревелоґів: «Острів колірної сліпоти» — про Пінґелап, у поєднанні з «Островом саговнику» — про дивну хворобу на Ґуамі. (Я доповнив їх своєрідним епілогом про дуже давню геологічну епоху й свою улюблену давню рослину — саговник).

Поряд із неврологічними темами я сміливо досліджував і чимало таких, що не пов’язані з неврологією, і зрештою до книги було додано понад шістдесят сторінок кінцевих приміток, більшість із яких становлять маленькі нариси з ботаніки, математики чи історії. Тож «Острів» відрізнявся від інших книг — ця праця ліричніша й особистісна. Певною мірою вона й зараз лишається моєю улюбленою книгою.

Початком нових пригод і подорожей Мікронезією й десь-інде став для мене 1993 рік. Також я вирушив і в іншу, ментальну, подорож у часі, пригадуючи й наново переживаючи у думках деякі захоплення своїх ранніх літ.

Якось Боб Сільверс запитав мене, чи не хотів би я написати рецензію на нову біографію Гемфрі Деві. Я був у захваті, оскільки з дитинства Деві мій кумир: я обожнював читати про його хімічні експерименти початку ХІХ століття й відтворювати їх у своїй невеличкій лабораторії. Я знову поринув в історію хімії й познайомився з хіміком Роалдом Гоффманом.

За кілька років Роалд, знаючи про моє дитяче захоплення хімією, надіслав пакунок — великий плакат із періодичною таблицею з фотографіями кожного елемента, довідник із хімії і невеликий шматок дуже щільного сіруватого металу, в якому я миттю розпізнав вольфрам. Як Роалд, безсумнівно, і припускав, це безперервно збурювало спогади про мого дядька, чия фабрика виробляла вольфрамові злитки й виготовляла лампи з вольфрамовими нитками розжарювання. Цей шматок вольфраму був моєю «мадленкою».[304]

Я почав писати про своє дитинство в Англії до початку Другої світової війни, про заслання до садистського пансіону під час війни й здобуття стійкості у своєму захопленні числами, а пізніше — елементами й красою рівнянь, якими можна описати будь-яку хімічну реакцію. Для мене це був новий різновид книги — поєднання спогадів зі своєрідною історією хімії. До кінця 1999 року я написав чимало сотень тисяч слів, але відчував, що книга не зовсім збирається докупи.

* * *