Стрімголов. Історія одного життя

Коли я жив на Сіті-Айленд, то часто прокидався посеред ночі, щоб покататися порожніми вулицями на велосипеді, й однієї ночі помітив дещо дивне: коли я дивився на спиці переднього колеса під час його обертання, у певний момент вони здавалися застиглими, немов на фотознімку. Зачарований, я одразу ж зателефонував Річарду, забувши, що у нього в Англії ще зовсім рано. Але він охоче мене вислухав і миттю запропонував три гіпотези. Можливо, «застиглість» є стробоскопічним ефектом, що спричинений коливальним струмом мого генератора? Можливо, це через сіпання, переривчасті рухи очей? Чи це свідчення того, що мозок фактично «конструює» відчуття руху з низки «спокоїв»?[299]

Ми обоє захоплювалися стереоскопічними зображеннями. Річард часто надсилав друзям стерео-листівки на Різдво, а його будинок у Брістолі, що нагадував музей, повен старих стереоскопів та інших найрізноманітніших оптичних приладів. Я часто звертався до нього за порадами, коли писав про С’юзан Баррі («Стереоскопічна С’ю»), яка з раннього віку страждала на стереосліпоту, однак у п’ятдесятирічному віці оволоділа стереоскопічним зором. Таке досягнення вважали неможливим, побутувала думка, що вирішальним для цього є лише короткий період у ранньому віці — якщо у дитини до двох чи трьох років не сформувався стереоскопічний зір, далі вже буде пізно.

А тоді, вслід за написанням «Стереоскопічної С’ю», я сам почав втрачати зір в одному оці і зрештою втратив його повністю. Бувало, писав Річарду про те, які страшні речі відбуваються з моїм зором і як я ціле життя бачив світ у прекрасній, насиченій стереоскопічній глибині, а тепер він видається мені пласким, я у ньому плутаюся і часом втрачаю самі уявлення про відстань і глибину. Річард із безмежним терпінням ставився до моїх запитань, і його проникливість була безцінною. Я відчував, що він більше, ніж будь-хто інший, допомагав мені осягати сенс усього, що зі мною відбувалося.

На початку 1993 року Кейт вручила мені слухавку й сказала: «Це Джон Стіл, з Ґуаму».

Ґуам? Мені звідти ніколи не телефонували. Я навіть не був певен, де це. За двадцять років до того я недовго листувався з Джоном Стілом, неврологом із Торонто, який був співавтором статті про спричинені мігренями галюцинації у дітей. Той Джон Стіл здобув популярність завдяки виявленню синдрому Стіла-Річардсона-Ольшевського, дегенеративної хвороби мозку, яка тепер має назву супрануклеарний параліч, що прогресує. Я взяв слухавку — виявилося, що це той самий Джон Стіл. Він розповів, як відтоді влаштувався у Мікронезії, спершу десь на Каролінських островах, а потім в Ґуамі. Чому він мені телефонує? Він сказав, що серед місцевих жителів чаморро в Ґуамі спалахнула дивна хвороба з назвою «літико-бодіґ».[300] Симптоми у багатьох із них дуже нагадували ті, які я описував і фіксував на плівку у постенцефалітиків. А оскільки я лишився одним із небагатьох людей, які мали справу з такими пацієнтами-­постенцефалітиками, Джон поцікавився, чи не міг би я оглянути кількох його пацієнтів і висловити свої міркування щодо них.

Я згадав, що про хворобу Ґуам чув іще під час навчання в резидентурі — її часом вважали чимось на кшталт Розеттського каменя[301] нейродегенеративних хвороб, оскільки у пацієнтів із цією недугою часто проявлялися симптоми хвороби Паркінсона, бокового аміотрофічного склерозу чи деменції, і, можливо, вона могла пролити на це світло. Десятиліттями неврологи їздили до Ґуаму, щоб докопатися до причини хвороби, однак більшість із них залишили цю справу.

Кілька тижнів тому я прибув до Ґуаму, і Джон — миттю впізнавана постать — зустрів мене в аеропорту. Надворі стояла страшенна задуха, і всі довкола були в яскравих сорочках — окрім Джона, в акуратному літньому костюмі, включно з краваткою і солом’яним капелюхом. «Олівере! — закричав він. — Як добре, що ви приїхали!»

Доки ми їхали у його червоному кабріолеті, він розповідав мені про історію Ґуаму, звертав увагу на насадження саговнику[302] — дуже примітивного дерева, яким спершу був зарослий увесь Ґуам. Джон знав, що мене цікавлять саговникові й інші примітивні форми рослинності. Насправді, по телефону він припустив, що я можу відвідати Ґуам як «саговниковий невролог» або «неврологічний саговниколог», оскільки, на думку багатьох людей, борошно, що виготовляють із насіння саговнику (популярна страва чаморро) і було причиною дивної хвороби.

Упродовж наступних кількох днів ми з Джоном ходили на виклики до його пацієнтів. Це нагадало мені, як малим я ходив на домашні виклики з татом. Я зустрівся з багатьма пацієнтами Джона, й дехто з них дійсно нагадав мені моїх пацієнтів із «Пробуджень». Тому вирішив, що маю повернутися до Ґуаму на триваліший термін і цього разу — з камерою, щоб зняти деяких із цих унікальних пацієнтів.