Стрімголов. Історія одного життя

Тоді Майкл заявив, що хоче мати власного лікаря загальної практики, а не батька, який завжди сам був йому за лікаря. Новий лікар, побачивши, що Майкл блідий, виглядає надто схудлим і має не просто «врівноважений» вигляд, провів нескладну діагностику й виявив, що у Майкла анемія і гіпотиреоз. Після призначення тироксину, заліза й вітаміну В12 до Майкла практично повністю повернулася енергія, і за три місяці «ді-джеї» зникли.

* * *

У 1990 році помер тато — йому було дев’яносто чотири. Хоча Девід із сім’єю, які жили у Лондоні, в останні роки були для Майкла з татом величезною підтримкою, ми всі розуміли, що Майкл не зможе жити сам у великому будинку на Мейпсбері, 37 чи навіть в окремій квартирі. Після тривалих пошуків ми зупинили свій вибір на закладі для проживання, де надавали допомогу літнім євреям із душевними хворобами, який розташовувався далі по вулиці, на Мейпсбері, 7. Ми вирішили, що там Майкл, до якого повернулося добре фізичне здоров’я, матиме підтримку, познайомиться з сусідами й легко зможе ходити до синагоги, банку чи звичних крамниць.

Девід і Лілі щоп’ятниці забирали Майкла до себе на шабатну вечерю. Ліз, моя племінниця, регулярно навідувалася до нього й розпитувала про потреби. Майкл охоче на це погодився, а пізніше жартував про свій переїзд, мовляв, за сімдесят з лишком років єдина подорож, яку він здійснив — це переїзд із 37-го до 7-го будинку по Мейпсбері-роуд. (А зв’язок між Майклом і Ліз став тепер для нього найміцнішим сімейним зв’язком у житті. Вона могла на деякий час витягти його з похмурої одержимості, часом вони вдвох сміялися і жартували.)

Заклад, Ілон-хаус, спрацював на диво добре — він дав Майклу можливість долучитися до соціального життя й оволодіти деякими практичними навичками. Коли я приїздив до нього, він у своїй кімнаті робив мені чай чи каву — ніколи раніше Майкл не готував чай чи каву навіть для себе. Він показав мені пральну машину й сушарку в підвалі — раніше брат ніколи не переймався пранням, а тепер не лише прав свої речі, але й допомагав із цим старшим мешканцям. І в цій невеликій спільноті він поступово почав набувати певного статусу, певних ролей.

І хоча тепер Майкл майже припинив читати («Припини надсилати мені книги!» — якось написав він мені), він тримав у пам’яті плоди читання упродовж усього життя і став справжньою енциклопедією, тому інші мешканці інтернату питали у нього порад. Майклу, який раніше відчував, що ним нехтують чи недооцінюють, до вподоби був його новий статус знавця, мудрого старшого чоловіка.

Упродовж усього життя сумніваючись у лікарях, він прой­нявся довірою до виняткового лікаря, Сесіля Гельмана, який наглядав за ним та іншими мешканцями інтернату.[292] Ми з Сесілем розпочали листуватися, а потім потоваришували, й він часто писав мені про Майкла.

В одному з листів він написав:

Наразі Майкл у хорошій формі. Персонал оцінює його стан як «блискучий». Щоп’ятниці він вечорами проводить кіддуш в Ілон-хаусі й, безсумнівно, це йому прекрасно вдається. У цій маленькій спільноті це наділяє його практично рабинською роллю, і я певен, що це значною мірою сприяє його самооцінці.

(«Гадаю, на мене покладено Божественну Місію», — писав мені Майкл. Написання цих слів з великої літери й ретельно підкреслене «гадаю» було проявом певного роду іронії чи гумористичного зауваження на свою адресу).

Коли у 1992 році Девід помер від раку легенів, Майкла це дуже глибоко вразило. «Це я мав померти!» — сказав він і вперше в житті вчинив спробу самогубства, випивши цілу пляшку сиропу від кашлю з кодеїном швидкої дії. (Після того він дуже довго проспав, але нічого гіршого не сталося).

В усьому іншому останні п’ятнадцять років його життя були відносно спокійними. Він допомагав іншим, мав певну роль, певну самобутність, якої в нього не було вдома, і невеличке життя поза межами Ілон-хаусу — ходив на прогулянки околицями й обідав у Віллсден-Ґрін (на обід йому більше була до вподоби яєчня з шинкою, аніж легка кошерна їжа, яку подавали в Ілон-хаусі). Лілі і Ліз, дружина й донька Девіда, і надалі запрошували його до себе щоп’ятниці на вечерю. Тепер, коли будинок було продано, я, приїжджаючи до Лондона, зупинявся у готелі неподалік і в неділю запрошував Майкла до себе на пізній сніданок. А раз-другий він запрошував мене на свій обід, зображав господаря й оплачував рахунок, і це, вочевидь, приносило йому величезне задоволення.

Коли я до нього приїжджав, він завжди просив привезти сандвіч із копченим лососем і блок цигарок. Я з радістю приносив сандвіч (копчений лосось був і моєю улюбленою стравою), а щодо сигарет я відчував значно меншу радість: він тепер викурював одну за одною майже сотню цигарок на день (витрати на них «з’їдали» майже всю його грошову допомогу).[293]