Стрімголов. Історія одного життя

Темпл докладала всіх зусиль, щоб бути люб’язною, але все ж було помітно: вона не дуже розуміє, що може діятися в головах інших людей. Вона наголошувала на тому, що сама думає не мовними, а дуже конкретними візуальними одиницями. Темпл дуже співпереживала рогатій худобі і, за її міркуваннями, «дивилася з точки зору корови». Це, у поєднанні з блискучими інженерними здібностями, зробило її всесвітньо відомим фахівцем із розробки людянішого устаткування для великої рогатої худоби та інших тварин. Мене дуже зачепив її гострий розум і прагнення спілкуватися, що так відрізнялося від інертності і, як здавалося, байдужості до інших із боку Стівена. Коли вона обійняла мене на прощання, я зрозумів, що мушу написати про неї довгу історію.

За кілька тижнів після того, як я надіслав історію Темпл до «Нью-Йоркер», мені випала зустріч із Тіною Браун, новим редактором журналу, яка сказала мені: «Темпл стане американською героїнею». Виявилося, що вона мала рацію. Зараз Темпл є героїнею для чималої кількості людей з аутичної спільноти в усьому світі, нею захоплюються завдяки тому, що вона змусила всіх нас подивитися на аутизм і синдром Асперґера не стільки як на неврологічні відхилення, скільки як на інші способи буття з власними унікальними схильностями й потребами.

У ранніх книгах я змальовував пацієнтів, які намагаються вижити й адаптуватися (часто в оригінальний спосіб) до різноманітних неврологічних станів і «відхилень», але для Темпл і багатьох інших, про кого я написав у книзі «Антрополог на Марсі», їхні «стани» були основою життя і часто джерелом самобутності чи творчих здібностей. Я дав книзі підзаголовок «Сім парадоксальних історій», тому що усі їхні герої віднайшли чи створили неочікувані пристосування до своїх розладів, кожен із них мав різного роду обдарування, що компенсували ці відхилення.

* * *

У 1991 році мені зателефонував чоловік (пишучи про нього в книзі «Антрополог на Марсі», я назвав його Вірджилом), який з дитинства був практично сліпим через ураження сітківки й катаракту. Тепер, у п’ятдесят років, він зібрався одружитися, і наречена спонукала його зробити операцію з видалення катаракти, — а що йому було втрачати? Вона сподівалася, що він почне нове життя зрячим.

Проте коли після операції зняли пов’язку, здивований крик («Я бачу!») не зірвався з уст Вірджила. Здавалося, що він просто байдуже, спантеличено дивиться попереду себе, не фокусуючись на хірургові, який стояв перед ним. Лише коли лікар заговорив — «Ну?» — на обличчі Вірджила відобразилося упізнавання. Він розумів, що голоси долинають від облич і хаос світла, тіні й руху, який він спостерігав, вочевидь, і є обличчям хірурга.

Досвід Вірджила був майже ідентичним до досвіду С. Б., пацієнта, випадок якого за тридцять років до того описав психолог Річард Ґреґорі, а я не одну годину обговорював із ним випадок Вірджила.

Ми з Річардом познайомилися в офісі Коліна Гейкрафта у 1972 році, коли він готував до друку не лише «Пробудження», а й книгу Ґреґорі «Ілюзія в природі й мистецтві». Він — здоровань, на голову вищий за мене, безпосередній, надмірний, сповнений енергії душею і тілом, у поєднанні з певною простодушністю і любов’ю до жартів, що спонукало мене уявляти його як великого, нестримного, веселого дванадцятирічного хлопчака. Мене полонили його ранні книги — «Око й мозок» та «Розумне око», що демонстрували невимушену, чарівну роботу могутнього, пристрасного розуму і типове поєднання грайливості та глибини. Стиль Ґреґорі можна було розпізнати так само легко, як і такт Брамса.

Ми обоє особливо цікавилися зоровою системою мозку й тим, як наша здатність до зорового розпізнавання може похитнутися внаслідок ураження чи хвороби, або ж як її можуть ввести в оману зорові ілюзії.[298] Він був твердо переконаний, що сприйняття — це не просто відтворення сенсорних даних з ока чи вуха, а що воно має бути «побудоване» мозком, і процес побудови передбачає взаємодію підсистем у мозку і постійне інформування пам’яттю, вірогідністю й очікуваннями.

Упродовж тривалої і плідної кар’єри Річард продемонстрував, що зорові ілюзії значною мірою дають змогу зрозуміти різного роду неврологічні функції. Центральне місце для нього посідала гра, інтелектуальна (він був запеклим дотепником) і як науковий метод. Він вважав, що мозок жонглює ідеями, і те, що ми називаємо сприйняттям, насправді є лише «сприйняттєвими припущеннями», які конструюються у мозку і якими він жонглює.