Стрімголов. Історія одного життя

Шалене бажання Роберта де Ніро заглибитись у предмет зображення і дослідити його у найменших деталях є легендарним. Я ще ніколи не бачив, щоб актор вивчав свій образ і в результаті цього дослідження сам ставав образом.

До 1989 року майже всі пацієнти з постенцефалітичним синдромом у Бет-Авраамі померли, однак дев’ятеро ще лишалися у лікарні Гайлендз у Лондоні. На думку Боба, важливо було їх навідати, тож ми поїхали туди разом. Упродовж багатьох годин він спілкувався з пацієнтами й робив аудіозаписи, які потім міг ретельно вивчити. Мене вразила його здатність до спостереження і співпереживання. Гадаю, пацієнти самі були зворушені свого роду увагою, яку їм зрідка приділяли раніше. «Він справді спостерігає за тобою, зазирає просто у тебе, — наступного дня поділився зі мною один із них. — Ніхто після доктора Пердона Мартіна такого не робив. Він намагався зрозуміти, що насправді з тобою відбувається».

Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.

Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження.[288]

А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого, жвавого гумору й дивуватися його знанням.

За кілька тижнів, коли ми про щось теревенили на вулиці, я прийняв позу, яка, як мені говорять, є типово задумливою. Раптом я усвідомив, що Робін стоїть у точнісінько такій же позі. Він не просто наслідував мене, він сам став мною — це було неначе раптово здобути молодшого близнюка. Нас обох це дещо стурбувало, і ми вирішили, що між нами має бути якийсь простір, щоб він міг створити власного персонажа, який, можливо, де в чому опирався б на мене, але мав би власне життя й особистість.[289]

* * *

Я кілька разів водив акторський склад і команду до Бет-Аврааму для того, щоб вони відчули настрій і атмосферу того місця, а надто для того, щоб зустрітися з пацієнтами й персоналом, які пам’ятали події двадцятирічної давнини. Якось ми запросили на свого роду зустріч старих друзів усіх лікарів, медсестер, психотерапевтів і соціальних працівників, які працювали з пацієнтами з постенцефалітичним синдромом у 1969 році. Дехто з нас уже давно залишив лікарню, дехто не бачився багато років, проте того вересневого вечора ми годинами обмінювалися спогадами про пацієнтів, і кожен із цих спогадів викликав за собою нові й нові. Ми знову усвідомили, яким приголомшливим було те літо, яке історичне значення воно мало, і водночас якими кумедними й людяними були ті події. Це був вечір сміху й сліз, туги за минулим і поміркованої розсудливості — ми дивилися одне на одного й усвідомлювали, що минуло двадцять років, і практично всі ті надзвичайні пацієнти вже померли.

Усі, крім Ліліан Тай, яка в документальному фільмі демонструвала блискучу красномовність. Ми з Бобом, Робіном і Пенні навідалися до неї і нас захопила її стійкість, весела вдача, відсутність жалю до себе й справжність. Попри прогресування хвороби й непередбачувані реакції на леводопу, вона зберегла у собі почуття гумору, любов до життя й сміливість.

Я чимало часу проводив на знімальному майданчику «Пробуджень» упродовж місяців, під час яких тривала зйомка. Я показував акторам, як пацієнти-паркінсоніки сидять, не рухаючись, із амімічним обличчям і застиглими поглядами; головою, що закинута назад чи звисає набік; нижньою щелепою, що провисає донизу, а з губ, можливо, стікає слина (слинотечу у фільмі зіграти було важко, до того ж це виглядало надто огидно, тому ми на цьому не наполягали). Я показував їм поширені дистонічні положення рук і ніг, демонстрував тремори й тики.