Стрімголов. Історія одного життя

Наступного разу ми з Кармель зустрілися у 1969 році, коли я у Лондоні записував перші історії хвороб для «Пробуджень», а «Мігрень» якраз була в друці у Faber & Faber. Кармель попросила почитати, що я пишу, і, прочитавши пробний відбиток «Мігрені», сказала: «О, то ти письменник!». Мені ще ніхто такого не говорив: «Мігрень» видавав медичний відділ Faber & Faber, у якому її розглядали як книгу на медичну тематику, своєрідну монографію про мігрені, а не як «письменництво». А перших написаних мною історій «Пробуджень» взагалі не бачив ніхто, окрім Faber & Faber, де їх відхили як непридатні до публікації. Тож я відчув рятівну опору в словах Кармель та її думці про те, що «Мігрень» приймуть не лише представники медичної сфери, а й ширший загал і навіть «літературно освічені» читачі.

Коли у Faber & Faber відтермінували публікацію «Мігрені», я відчував усе більше пригнічення, і з огляду на це Кармель рішуче втрутилася у справу.

— Ти маєш найняти агента, — сказала вона. — Когось, хто захищатиме твої інтереси й не дасть тебе ошукати.

Саме Кармель познайомила мене з Іннесом Роузом — агентом, який натиснув на видавців, щоб ті прискорили публікацію книги. Без Іннеса й Кармель «Мігрень» могла так і не побачити світ.

У середині 1970-х, після смерті матері, Кармель повернулася до Нью-Йорка й винайняла квартиру на Східній 63-й вулиці. Вона була свого роду агентом для нас із Обрі, який тоді був залучений до роботи над низкою книг і телепрограм з історії єврейського народу. Але ані агентська, ані акторська робота (обидві на півставки) не давали їй змоги оплачувати оренду помешкання у ще дорожчому Нью-Йорку, тож ми з Обрі доплачували суму, якої бракувало, і так тривало впродовж наступних тридцяти років.

У ті роки ми з Кармель бачилися часто. Разом ходили в театр, і якось дивилися виставу «Крила», у якій Констанс Каммінґс грала льотчицю, яка внаслідок інсульту втратила здатність говорити. У певну мить Кармель повернулася до мене й запитала, чи не вважаю я гру акторки зворушливою, і її приголомшила моя заперечна відповідь.

«Чому ні?» — запитала вона. Я відповів, що її мовлення було нічим у порівнянні з мовленням людей, які страждають на афазії.

— Ох, ці неврологи! — обурилася Кармель. — Невже ти не можеш хоч на мить забути про свою неврологію і зануритися у драму, у гру?

— Ні, — відповів я. — Це мовлення не має нічого спільного з афазією, а отже й уся вистава виглядає для мене награною.

Вона лиш похитала головою у відповідь на мою вузьколобість і затятість.[284]

Кармель була у захваті, коли «Пробудженнями» зацікавився Голлівуд і я познайомився з Пенні Маршалл і Робертом де Ніро. Але на мій п’ятдесят п’ятий день народження інтуїція її підвела: тоді на вечірку з цієї нагоди на Сіті-Айленді було запрошено й де Ніро, який примудрився прийти до мого будиночка й розташуватися нагорі так, що ніхто його не впізнав. Коли я сказав Кармель про прихід де Ніро, вона дуже голосно проголосила: «Це не де Ніро. Кіностудія надіслала двійника. Я знаю, як виглядає справжній актор, мене не обдуриш». Вона вміла поставити голос, і всі довкола чули цей її коментар. У мене самого закралися сумніви, тож я спустився до телефону-автомата на розі й зателефонував до офісу де Ніро. Вони здивовано відповіли, що, звичайно ж, це був де Ніро власною персоною. А найбільше цей епізод повеселив самого актора, до вух якого теж долинули просторікування Кармель.

* * *

Мила, неймовірна Кармель! Мені подобалося бути в її товаристві — допоки вона не доводила мене до сказу. Вона була чудовою, смішною, надзвичайно обдарованою наслідувачкою; імпульсивною, простодушною, безпорадною, проте й любителькою фантазувати та істерити, а також, мов п’явка, висмоктувати все більше й більше грошей з усіх довкола. Кликати її в гості було небезпечно (як я пізніше дізнався) — вона могла цупити книги про мистецтво з бібліотек господарів і продавати їх букіністам. Я часто думав про нашу тітку Ліну — вона шантажувала багатіїв, а гроші віддавала на потреби Єврейського університету. Кармель шантажем не займалася, проте багато в чому нагадувала Ліну: вона теж була чудовиськом, її ненавиділа частина родини, але я відчував до неї прив’язаність. Ця схожість не була для Кармель таємницею.

Батько Кармель після смерті залишив їй більшу частину свого статку, усвідомлюючи, що з усіх дітей вона перебувала у найскрутнішому становищі. Усі образи її братів і сестри тепер частково врівноважувалися тим, що з отриманням спадку вона була забезпечена до кінця життя, за умови що буде розважливою й уникатиме марнотратства та безрозсудних вчинків, і їй вже не потрібно буде випрошувати гроші й розраховувати на підтримку родичів. Я також зрадів, що більше не почуватимуся зобов’язаним щомісяця надсилати їй гроші.