Стрімголов. Історія одного життя

Коли Елу було дев’ять, він втратив ногу під час дорожньо-транс­портної пригоди, а після того хизувався масивною дере­в’яною ногою (мені пригадався капітан Ахав[280] зі своєю ногою з китового вуса й слонової кістки). Можливо, де в чому його зухвалість, дух суперництва, підкреслена сексуальність були пов’язані з цим каліцтвом. Ел був переконаний, що має продемонструвати: він не інвалід, а свого роду надлюдина, але я ніколи не стикався з цією складовою Елової натури. Зі мною він завжди був приязним і дружелюбним, я тепло до нього ставився і вважав, що Ел сповнений творчої енергії та шарму.

На початку 1970-х, окрім малювання коміксів, Ел значну увагу приділяв викладанню в університеті. Він був прекрасним оратором й улюбленцем викладацьких кіл, проте якось навколо нього почали точитися брудні чутки: начебто він надто близько спілкується з деякими студентками. Чуток побільшало; йому висунули звинувачення. Відбувся скандал, і Ела звільнили сотні синдикованих газет, для яких він працював усе життя. Отак раптово улюблений художник, творець Доґпетча і Шму, свого роду американський Дікенс у жанрі графіки, виявився зганьбленим і лишився без роботи.

На певний час він подався до Лондона — жив там у готелі й час від часу публікував статті та комікси. Але тепер Ел був, як-то кажуть, пропащою людиною — енергійність і невтримність полишили його. Здоров’я погіршувалося, а депресія так і не відпустила аж до смерті у 1979 році.

* * *

Інший кузен, Обрі «Абба» Ібан був гордістю сім’ї — видатний старший син батькової сестри Аліди. Ще в дитинстві він демонстрував виняткові здібності, що знайшло продовження у блискучій кар’єрі в Кембриджі — він став головою Кембриджського союзу, спершу отримав три зірки, а невдовзі збирався розпочати там викладання східних мов. І це всупереч антисемітизму, що панував в Англії в 1930-ті роки — єврей без жодних переваг, пов’язаних із багатством, походженням чи соціальними зв’язками, який не мав нічого, окрім надзвичайного розуму, зумів сягнути найвищих сходинок в одному з найстаріших університетів Англії.

Коли йому виповнилося двадцять, він уже був блискучим оратором і неабияким дотепником, та ми ще не знали, чи приведе це його у політику (його мати і моя тітка 1917 року переклали французькою і російською декларацію Бальфура,[281] й Обрі з дитинства був відданий ідеї сіонізму) чи він залишиться займатися наукою в Кембриджі. Війна й події у Палестині стали визначальними для його вибору.

Обрі майже на двадцять років за мене старший, і до сере­дини 1970-х я з ним практично не спілкувався. Його життя протікало в Ізраїлі, моє — в Англії, а згодом у Сполучених Штатах; він був дипломатом і політиком, я — лікарем і науковцем. Зустрічалися ми зрідка й поспіхом: на весіллях членів родини та з нагоди інших знакових подій. А коли Обрі відвідував Нью-Йорк як міністр закордонних справ чи заступник прем’єра Ізраїлю, його завжди оточували охоронці, й важко було перекинутися більш ніж кількома словами.

Але якось у 1976 році Маделін запросила нас обох на обід, і коли ми з Обрі зустрілися, то і нам, і всім присутнім стало очевидно, що ми надзвичайно подібні один до одного жестами й поставою — тим, як сидимо, уривчастими незграбними рухами, стилем мовлення і мислення. У певну мить ми обоє раптово підвелися з різних кінців столу й зіштовхнулися біля бурякового желе, яке ми обожнювали, а решта присутніх терпіти не могли. Ці подібності й збіги викликали сміх у всіх за столом, а я сказав Обрі: «Ми з тобою заледве колись зустрічалися, у нас зовсім різні життєві шляхи, та я відчував, що між нами генетична схожість виражена більше, аніж між мною і моїми трьома братами». Він відповів, що почувається так само і що я йому певним чином ближчий, аніж двоє його сестер і брат.

— Як таке можливо? — поцікавився я.

— Атавізм, — тут же відповів Обрі.

— Атавізм? — кліпнув я.

— Так, atavus, дідусь. Ти не знав нашого дідуся Елівелву (хоч і ти названий тим самим іменем — івритом та ідишем). Він помер ще до твого народження. Але коли ми переїхали до Англії, дідусь займався моїм вихованням. Саме він був моїм першим справжнім учителем. Люди сміялися, коли бачили нас разом: казали, що між цим старим і дитиною існує надзвичайна подібність. У його поколінні ніхто не говорив, не рухався, не мислив так, як він, не було нікого подібного й у батьковому поколінні, тож я гадав, що немає таких людей і серед мого — допоки ти не з’явився на порозі, тоді мені здалося, що це воскрес дідусь.