Стрімголов. Історія одного життя

У долі Обрі, до якого дослухався увесь світ як до «голосу Ізраїлю», було щось трагічне й парадоксальне. Його пристрасне, відточене красномовство, кембриджський акцент нове покоління сприймало як щось пихате й старомодне, а вільне володіння арабською, і приязне ставлення до арабської культури (перша його книга — переклад твору Тауфіка аль-Хакіма «Лабіринт справедливості») фактично кинули на нього тінь підозри у дедалі фанатичнішій атмосфері. Зрештою Обрі позбавили владних повноважень і він знову зажив життям науковця та історика (також давав блискучі коментарі для книг і телебачення). Він розповідав мені, що мав змішані почуття: з одного боку, після десятиліть глибокого занурення у політику й дипломатію, він відчував «порожнечу», проте водночас і несподівану, незнану раніше душевну рівновагу. Перше, що він зробив, коли звільнився, це пішов плавати.

Якось Обрі проводив гостьовий курс лекцій в Інституті перспективних досліджень у Принстоні, і я поцікавився, наскільки його влаштовує академічне життя. Він посмутнів і сказав: «Я сумую за політичною ареною». Але відповідно до того, як арена ставала все більш розбурханою, вузькою і фанатичною, Обрі з його культурними симпатіями й широтою розуму тужив за нею все менше й менше. Якось я запитав у нього, у якій ролі він хотів би залишитися у пам’яті нащадків, на що він відповів: «У ролі вчителя».

Обрі любив розповідати різні історії, а знаючи про мій інтерес до природничих наук, розказував про те, як перетинався з Альбертом Ейнштейном. Після смерті Хаїма Вейцмана[282] у 1952 році Обрі відрядили до Ейнштейна з пропозицією зайняти пост президента Ізраїлю (Ейнштейн, звісно, цю пропозицію відхилив). Про інший епізод Обрі розповідає з усмішкою: вони з колегою з ізраїльського консульства тоді навідували Ейнштейна у його будинку в Принстоні. Запросивши їх усередину, він ввічливо поцікавився, чи не хотіли б вони випити кави, і Обрі (гадаючи, що її приготує помічниця чи покоївка) погодився. Та, за його словами, він «був шокований», коли Ейнштейн сам подався до кухні. Невдовзі вони почули дзенькіт чашок і горняток, звук падіння чогось фаянсового, і цей видатний чоловік у своїй дружній, проте дещо незграбній манері приготував їм каву. За словами Обрі, це краще за будь-що інше показало, наскільки людяним і приємним був найвизначніший світовий геній.

У 1990-ті, більше не обтяжений і не звеличений службою, він бувало приїздив до Нью-Йорка — тепер здійснити це було значно легше й вільніше. Я почав бачитися з ним частіше, інколи він приходив на зустріч разом із дружиною Сюзі і частенько з молодшою сестрою Кармель, яка також жила у Нью-Йорку. Ми з Обрі стали друзями, а значна відмінність у наших життєвих шляхах і майже двадцятирічна різниця у віці відігравали дедалі меншу роль.

Мила, неймовірна Кармель! Вона виводила з рівноваги всіх, принаймні у своїй родині, проте я відчував до неї прив’язаність.

Упродовж багатьох років Кармель була якимось містичним персонажем, акторкою десь у Кенії. А в 1950-ті приїхала до Нью-Йорка, вийшла заміж за режисера Девіда Росса, і вони удвох заснували невеличкий театр, щоб ставити його улюблених Ібсена й Чехова (хоча завжди надавала перевагу Шекспіру).

Коли я зустрівся з нею у травні 1961-го, саме прямував із Сан-Франциско на своєму мотоциклі — тому не новому вже байку, що зламався в Алабамі — і решту шляху до Нью-Йорка долав автостопом. Я досить брудним і скуйовдженим ввалився до їхньої чепурної квартири на П’ятій авеню — вона змусила мене прийняти ванну й забезпечила чистим одягом, поки мій прався.

Девід тоді перебував на хвилі успіху, мав низку захоплених відгуків від критиків та публіки і, як говорила мені Кармель, його почали сприймати як одну з ключових фігур у театральному світі Нью-Йорка. Він перебував у піднесеному настрої, робив екстравагантні вчинки — кричав, ревів, мов лев, запросив нас на неймовірно дорогий обід із шести страв у «Російській чайній» — у меню було все, навіть з півдесятка різновидів горілки. Це не вписувалося у рамки звичайного достатку, тож мені було цікаво, чи є у його діях щось маніакальне.

Позиції Кармель також були досить високими; вона не бачила причини, щоб не опанувати норвезьку чи російську (з її мовним чуттям це займе усього кілька тижнів) і не робити власні переклади Ібсена й Чехова. Можливо, в тому числі й через ці переклади лондонська прем’єра Девідового «Йуна Ґабріеля Боркмана»[283] з тріском провалилася, завдавши значних збитків. Переважну частину вкладених грошей Кармель виманила у своєї родини, яка заледве могла собі це дозволити, і так їх ніколи й не повернула. Кілька років по тому Девіду довелося лягти в лікарню в Нью-Йорку — він мав схильність впадати в серйозні депресії — і невдовзі після цього помер. Причину так і не встановили: чи то ненавмисне передозування ліків, чи то самогубство. Кармель у глибокому потрясінні повернулася до Лондона, до своєї родини та друзів.