Стрімголов. Історія одного життя

У жовтні 1982 року я поїхав на прем’єру вистави у Національному театрі Лондона. Роль Дебори блискуче виконала Джуді Денч. Мене вразила як її гра, так і правдоподібність Пінтерового задуму, оскільки Денч, як і Пінтер, ніколи не спілкувалася з пацієнтами, які страждають на постенцефалітичний синдром. Насправді вона розповіла, що Пінтер заборонив їй це під час підготовки до ролі: він вважав, що вона має витворити образ Дебори винятково з тексту його п’єси. Грала вона дивовижно. (Однак пізніше Денч таки подивилася фільм і поспілкувалася з деякими постенцефалітиками у лікарні Гайлендз. Після цього я зрозумів, що її виконання ролі було хоч і реалістичнішим, але не таким дивовижним. Напевно, Пінтер мав рацію).

Аж до тієї миті я сумнівався щодо драматичного втілення своєї книги чи чогось іншого, «заснованого на» ній, зробленого «за матеріалами» чи «за мотивами» моєї роботи. Також думав, що «Пробудження» — річ справжня, а все решта, безсумнівно, буде «несправжнім». Як воно може бути справжнім за відсутності прямого безпосереднього досвіду спілкування з пацієнтами? Однак п’єса Пінтера показала мені, як великий митець може перетворити, переосмислити дійсність. Я відчував, що Пінтер дав мені стільки ж, скільки і я йому: я створив йому реальність, а він створив для мене реальність у відповідь.[286]

* * *

Коли у 1986 році я був у Лондоні, до мене звернувся композитор Майкл Наймен і запитав, як я поставлюся до «камерної опери», заснованої на заголовній історії з книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Я відповів, що не можу такого уявити, на що він сказав, що мені це й не потрібно — він уявлятиме. Насправді він уже це зробив — наступного дня він приніс мені партитуру й розповів про лібретиста, якого мав на думці — Крістофера Роуленса.

Я детально обговорив із Крісом історію доктора П. й зрештою сказав, що не можу погодитися на оперу без схвалення його вдови. Я запропонував Крісу з нею зустрітися і делікатно довідатися, як вона поставиться до можливого створення опери (вони з доктором П. самі були оперними співаками). Зрештою у Кріса і місіс П. склалися дуже теплі, сердечні стосунки, і в його опері вона грає значно більшу роль, аніж у моїй історії. І все ж я дуже хвилювався у день, коли у Нью-Йорку мала відбутися прем’єра опери. Місіс П. була в залі, і я раз у раз поглядав на неї й від страху неправильно витлумачував усі зміни у її виразі обличчя. Після вистави вона підійшла до нас із Майклом та Крісом і сказала: «Це честь для мого чоловіка». Я страшенно зрадів: завдяки цьому відчув, що ми не скористалися ситуацією й не витлумачили її хибно.

* * *

У 1979 році до мене звернулися двоє молодих кінопродюсерів — Волтер Паркс і Ларрі Ласкер. За кілька років до того на курсі з антропології в Єлі вони читали «Пробудження» та сподівалися на їхній основі зняти художній фільм. Вони відвідали Бет-Авраам, зустрілися з багатьма пацієнтами з постенцефалітичним синдромом, і я дав їм дозвіл на написання сценарію. Упродовж наступних кількох років я від них нічого не чув.

Вже майже забув про цей проект, коли через вісім років вони знову вийшли зі мною на зв’язок і повідомили, що саму книгу й заснований на ній сценарій прочитав Пітер Вейр, якого дуже зацікавила ідея режисури фільму. Вони надіслали мені сценарій молодого сценариста Стіва Заілляна, який надійшов на Гелловін 1987 року, якраз напередодні зустрічі з Пітером Вейром. Мені текст страшенно не сподобався, особливо вигадана сюжетна лінія, у якій лікар закохується у пацієнтку, і про це я безапеляційно заявив наступного дня Вейру. Він, звичайно, був приголомшений, проте з розумінням поставився до моєї точки зору. Кілька місяців по тому він самоусунувся від проекту, мотивуючи це тим, що бачить усі можливі «рифи й обмілини» і не певен, що впорається як слід.

Упродовж наступного року сценарій пройшов через низку вдосконалень — Стів, Волтер і Ларрі працювали над створенням продукту, що відповідатиме книзі й пережитому пацієнтами досвіду. На початку 1989 року мені повідомили, що за режисуру фільму візьметься Пенні Маршалл і вона навідається до мене разом із Робертом де Ніро, який гратиме роль пацієнта Леонарда Л.

Я не був цілком певен щодо того, як ставлюся до сценарію, позаяк хоч до певної міри він і був спрямований на дуже близьке до реальності відтворення подій, у ньому також наявні кілька побічних сюжетних ліній, що були повністю вигаданими. Я мусив відмовитися від думки, що цей фільм будь-що є «моїм»: сценарій не мій, фільм не мій, і я не можу впливати на більшість речей, пов’язаних із ним. Було не зовсім легко собі в цьому зізнатися, але зрештою я відчув полегшення. Я матиму змогу давати поради й консультації, стежити за медичною й історичною достовірністю, зроблю все від мене залежне, щоб фільм мав достовірну відправну точку, проте не буду змушений відчувати за нього відповідальність.[287]

* * *