Стрімголов. Історія одного життя

Батьки були приголомшені: вони жаліли Майкла, почувалися стривоженими, нажаханими, проте найбільше зніяковілими. Вони знали, яке дати цьому визначення — «шизофренія». Але чому вона спіткала саме Майкла, та ще й у такому ранньому віці? Через страшні знущання у Кліфтоні? Через генетичні особливості? Він завжди був незвичайним: незграбний, неспокійний, вочевидь із «шизоїдними» рисами, що були властиві йому й раніше. А може, — міркування над таким варіантом давалися батькам найважче, — цей розлад став наслідком їхнього виховання, їхніх огріхів у поводженні з сином? Та що б це не було — його сутність чи їхня присутність, недоліки хімії чи недоліки виховання — медицина, безперечно, могла дати цьому раду. У шістнадцятирічному віці Майкла поклали у психіатричну лікарню для інсулінотерапії, де йому впорснули дванадцять доз інсуліну. Спричинене цим падіння рівня цукру в крові призвело до безпам’ятства. Приводили Майкла до тями глюкозними крапельницями. У 1944 році це була терапія першої лінії проти шизофренії. У разі потреби наступним етапом лікування був електрошок чи лоботомія. До винайдення транквілізаторів лишалося вісім років.

Три місяці по тому Майкла виписали з лікарні. Чи то після інсулінових ком, чи то внаслідок природного процесу припинення запальних явищ він більше не був психічно розбалансованим, проте почував глибоке потрясіння, гадав, що, ймовірно, вже ніколи не матиме нормального життя. Під час перебування у лікарні він прочитав працю «Передчасне слабоумство, або група шизофренії» Ойґена Бльойлера.[90]

Маркусу з Девідом була до вподоби школа для денних занять у Гемпстеді, розташована у декількох хвилинах ходьби від нашого будинку. Майкл також був радий продовжити навчання там. Якщо хвороба й спричинила у ньому певні зміни, то вони проявилися не одразу. Наші батьки воліли вважати їх якоюсь «медичною» проблемою, чимось таким, від чого можна повністю одужати. Однак Майкл бачив свій розлад у цілком іншому світлі: він відчував, що тепер йому відкрилися речі, про які він раніше навіть не думав, зокрема зневага прав і експлуатація трудящих у всьому світі. Він почав читати комуністичну газету «Дейлі воркер» і відвідувати книгарню з комуністичною літературою на Ред-Лайон-сквер. Жадібно поглинав твори Маркса й Енґельса, вважаючи їх пророками, якщо не месіями, нової світової ери.

Коли Майклу виповнилося сімнадцять, Маркус і Девід уже завершили навчання в медичному коледжі. Майкл не хотів бути лікарем, до того ж, він уже ситий навчанням. Він хотів працювати — чи ж не є трудівники сіллю землі? Один із батькових пацієнтів мав у Лондоні бухгалтерський бізнес. Він сказав, що із задоволенням найме Майкла на посаду молодшого бухгалтера чи на будь-яку іншу, на яку той забажає. Майкл досить чітко уявляв, що він хоче робити: він волів бути розсильним, доставляти цінні або термінові листи чи пакунки, які не можна було лишати на пошті. Він був надзвичайно скрупульозним у цьому питанні: кожне послання чи пакунок, які йому належало доставити, він вручить винятково адресату і нікому іншому. Він полюбляв прогулюватися вулицями Лондона, проводячи обідні години на лавці у парку за читанням «Дейлі воркер» — якщо погода була гарна. Якось він сказав мені, що на позір банальні послання, які він доставляє, можуть мати приховані, таємні значення, зрозумілі лише конкретному одержувачу — саме тому їх не можна вручати нікому іншому. Майкл стверджував, що хоча він і міг здаватися пересічним розсильним зі звичайними посланнями, насправді це було зовсім не так. Він більше нікому цього не розповідав: знав, що це видаватиметься дивакуватістю, а то й божевіллям. Майкл почав розглядати наших батьків, старших братів та й узагалі професію лікаря як щось, покликане знецінити, визначити як хворобу всі його помисли та дії, особливо за найменшого натяку на містицизм — адже в останньому можна знайти ознаки душевного розладу. Проте я ще був його маленьким братом, якому всього дванадцять, я ще не брався нікого «охвороблювати» і міг уважно й співчутливо слухати все, про що він розповідає, навіть не маючи змоги повністю збагнути зміст його слів.

Час від часу — це траплялося досить часто упродовж 1940-х ро­ків і на початку 1950-х, поки я ще навчався — Майкла спіткали нові сильні розлади й марення. Іноді у цих розладів існували передвісники — Майкл не говорив: «Я потребую допомоги». Він виражав цю потребу якоюсь безглуздою дією — наприклад, шпурляв на підлогу подушку чи попільничку у кабінеті психіатра (він ходив до нього від часу свого першого розладу). Це означало: «Я втрачаю над собою контроль — кладіть мене в лікарню», — саме так ми це розуміли.