Стрімголов. Історія одного життя

А бували випадки, коли жодних симптомів не було, втім Майкл впадав у стан шаленого збудження, кричав, тупав ногами, марив — одного разу пожбурив об стіну прекрасний старий годинник дідуся, який носила мама, — у такі миті ми з батьками дуже його боялися. Окрім страху, відчували також глибоке збентеження: хіба можна було запрошувати друзів, родичів, колег, та будь-кого в оселю, де нагорі біснується та нетямиться Майкл? І що подумають їхні пацієнти? І батько, і мама прий­мали пацієнтів удома. Маркус і Девід також не мали великого бажання запрошувати друзів до будинку, що часом нагадував божевільню. Наше життя сповнювалися почуттям сорому, ганьби, що ускладнювало реальність Майклового стану.

Для мене було значним полегшенням проводити вихідні чи свята поза межами Лондона. Святкові дні були, крім усього, ще й відпочинком від Майкла, від його часом нестерпної присутності. І все-таки в певні миті лагідність характеру, ніжність, почуття гумору, властиві йому від природи, просвічувалися назовні. Тоді було зрозуміло, що навіть у моменти шаленства під полудою шизофренії криється справжній Майкл, розумний і добрий.

* * *

Коли 1951 року мама, дізнавшись про мою гомосексуальність, сказала, що краще б я не народився, разом зі звинуваченнями у ній промовляв біль, хоча не певен, що я тоді це розумів. То був біль матері, яка, відчуваючи, що одного сина в неї забрала шизофренія, боялася, що іншого відбере гомосексуальність — «стан здоров’я», що тоді вважали ганебним і таким, якого варто соромитися, який міг заплямувати й зіпсувати життя. Змалку я був її улюбленим сином, «великим цабе», «ягнятком», а тепер — одним із них, жорстоким тягарем, що обтяжував Майклову шизофренію.

Ситуація для Майкла, як і для мільйонів інших хворих на шизофренію, поліпшилася і водночас погіршилася близько 1953 року, коли з’явився доступ до першого транквілізатора, який в Англії мав назву ларгактил, а у Сполучених Штатах — торазин. Транквілізатори мали здатність притлумлювати й, напевно, запобігати галюцинаціям і маренням, цим «позитивним симптомам» шизофренії, але це могло дорого коштувати, як особистості. Я вперше був шокований цим видовищем у 1956 році, коли повернувся до Лондона після відвідання Ізраїлю й Голландії й побачив, як Майкл згинається й човгає по підлозі.

— У нього ж є всі ознаки хвороби Паркінсона! — сказав я батькам.

— Так, — підтвердили вони. — Однак із ларгактилом він поводиться значно спокійніше. Розладів не було вже цілий рік.

Про те, що відчував Майкл, можна було лише здогадуватися. Його надзвичайно пригнічували паркінсонівські прояви — раніше він був дуже рухливим, багато ходив та бігав. Утім ще більше засмучувало його те, які наслідки ці ліки мали для психіки.

Це лікування не стало на заваді його роботі, проте він втратив те містичне чуття, що сповнювало для нього роботу розсильним значеннєвою глибиною, розгубив гостроту й чіткість, із якою раніше сприймав світ, усе тепер здавалося йому «приглушеним». «Це нібито тебе ніжно вбивають», — резюмував Майкл.[91]

Коли йому зменшили дозу ларгактилу, паркінсонівські симптоми почали стихати і, що найважливіше, він почувався живішим і знову сповненим якоюсь містичною чутливістю — лише для того, щоб за кілька тижнів знову вибухнути шаленим психічним розладом.

У 1957 році, вже ставши студентом медичного факультету й цікавлячись особливостями мозку та розуму, я зателефонував Майкловому психіатру й поцікавився можливістю зустрічі. Лікар Н. був скромним, чутливим чоловіком, що знав Майкла від часу його першого психозу майже чотирнадцятирічної давнини. Його також хвилювали нові проблеми медикаментозного характеру, з якими він зіткнувся на прикладі багатьох своїх пацієнтів, які вживали ларгактил. Він намагався титрувати препарат, щоб віднайти оптимальне дозування, не завелике й не замале. За його зізнанням, результати були не дуже обнадійливі.

Мене цікавило, чи мозкові системи, які мають стосунок до сприйняття (чи відображення) значення, значущості, умисності, системи, що лежать в основі відчуття чудес і незбагненного, а також відповідальні за поціновування краси мистецтва й науки, у шизофренії втрачають рівновагу, створюють внутрішній світ, перевантажений сильними емоціями й спотворенням дійсності. Здається, що ці системи втрачають «золоту середину», тому кожна спроба титрувати, пригасити їх може перенести людину зі стану патологічного піднесення у стан надзвичайної байдужості, що межує з ментальною смертю.