Стрімголов. Історія одного життя

Минуло три години, а ми так і не зрушили з місця!

Вони курили, вихвалялися, фліртували, словом — розтринькували час, наче перед ними простягалося неквапне тисячоліття. Страшенно роздратований, я нетерпляче згріб свої записники й пішов у кабіну. Донжуан Джон намагався мене заспокоїти:

— Не хвилюйся, друже! Якщо Мак каже, що до середи приїде у Нью-Йорк, то так і буде, навіть якщо він застрягне у «Мандрах щасливця» до вечора вівторка.

Пробувши там понад півтори доби, я невимовно поріднився з цією місциною. Я вже знаю зо двадцять чоловіків, знаю, що вони люблять і не люблять, як жартують і які мають притаманні риси характеру. Вони ж знають про мої уподобання та звички (чи принаймні думають, що знають) і поблажливо кличуть мене «лікар» чи «професор».

Я знаю про всі вантажівки — про їхню вантажопідйомність і товари, про технічні характеристики й «примхи», а також про їхні особливості.

Знайомий з усіма офіціантками у «Мандрах щасливця» — Керол, шефиня, клацнула мене на «Полароїд» зі С’ю і Нелл — я стояв між ними неголений і засліплений спалахом. Вона поставила це фото поруч з іншими — отже, тепер я посідаю окреме місце у її родині з тисячі братів, «коханих», що приїжджають і їдуть далі, прямуючи довгими транскордонними маршрутами.

— Так! — скаже вона потім якомусь здивованому відві­дувачу, який буде уважно роздивлятися світлину. — Це «лікар». Класний хлопець він був, хоча й трохи дивакуватий. Роз’їжджав із Маком і Говардом, оцими двома. Часто думаю, як він там тепер...

Масл-біч

Коли у червні 1961-го я нарешті дістався Нью-Йорка, то позичив у кузена грошей і купив новий мотоцикл, BMW R60 — найкращий з усіх моделей BMW. Я більше не хотів мати справу з уживаними байками на кшталт R69 — якийсь телепень чи злочинець оснастив його невідповідними поршнями — тими, що заклинило в Алабамі.

У Нью-Йорку пробув кілька днів, але великий шлях знову вабив мене. Я подолав тисячі кілометрів, неквапно повертаючись до Каліфорнії. Дороги були навдивовижу порожні, і, проїжджаючи Південну Дакоту й Вайомінг, я міг годинами не натрапляти на жодну живу душу. Тиха робота двигуна й легкість керування сповнювали їзду казковістю та чарівністю.

Між людиною і мотоциклом існує цілковите єднання — він настільки резонує з її здатністю відчувати частини свого тіла, що й сам практично стає однією з них. Мотоцикл і водій — єдині та неподільні, що дуже нагадує верхову їзду. З автомобілем так не вийде.

У кінці липня я повернувся до Сан-Франциско, якраз вчасно, щоб змінити шкіряне екіпірування байкера на білий халат інтерна у Маунт-Зіоні. Безладно харчуючись під час свого довгого турне, я схуднув, але за нагоди навідувався до спортзалів, тож у липні, демонструючи у Нью-Йорку новий байк та оновлене тіло, я був у гарній формі й важив близько 90 кілограмів. Проте повернувшись до Сан-Франциско, вирішив, як говорять важкоатлети, «накачатися» і спробувати вийти на рекорд — вважав, що мені до нього рукою подати. У Маунт-Зіоні було надзвичайно просто погладшати: у тамтешньому буфеті продавали подвійні чизбургери й величезні порції молочних коктейлів, які для резидентів[140] з інтернами були безкоштовними. Установивши собі обмеження у п’ять подвійних чизбургерів і півдюжини коктейлів на вечір, я швидкими темпами нарощував м’язи, від середньої ваги (до 89,8 кг) переходячи до важковагової категорії (до 108,8 кг), а слідом і до надважкої (без обмежень). Коли я розповів про це батькам (я ділився з ними майже усім), вони дещо стривожилися. Це здивувало мене, адже батько сам був не худеньким і важив близько 110 кілограмів.[141]

У 1950-ті, коли я ще вивчав медицину в Лондоні, то трохи зай­мався важкою атлетикою. Входив до єврейського спортивного клубу «Маккабі», у складі якого брав участь у змаганнях із силового триборства з іншими спортклубами. Ці змагання передбачали згинання рук зі штангою, вивагу лежачи та присідання, або ж глибоке присідання зі штангою на плечах.

Суттєво відрізнялася від них трійка Олімпійських елементів — вивага, ривок і поштовх — і тут, у нашій маленькій залі, ми мали атлетів світового класу. Один із них, Бен Гельфґотт,[142] очолював британську команду важкоатлетів на Олімпійських іграх 1956 року. Він став добрим другом (і навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він ще надзвичайно міцний і жвавий).[143] Я, попри тренування, був занадто незграбним для виконання Олімпійських елементів. Наприклад, мої ривки становили загрозу для людей довкола, і мені прямим текстом сказали забиратися з Олімпійського майданчика й повернутися до занять силовим триборством.