Стрімголов. Історія одного життя

Уперше я зіткнувся з таким у 1963 році, неквапливо проїжджаючи бульваром Сансет, насолоджуючись погодою, — це був чудовий весняний день — і нікого не чіпаючи. Помітивши у дзеркалі заднього виду автомобіль, я жестом запропонував водію обігнати мене. Він прискорився, проте порівнявшись зі мною, раптово зробив віраж у моєму напрямку, змушуючи мене рвонути вбік, щоб уникнути зіткнення. Мені й на думку не спало, що він зробив це навмисно — я вирішив, що він просто напідпитку або ще толком не вміє кермувати. Обігнавши мене, він сповільнився. Я також пригальмував, аж поки він жестом не показав, щоб я його об’їхав. Варто було мені це зробити, як він різко розвернувся посеред дороги, і я лише дивом проскочив у сантиметрі від нього. Цього разу сумнівів у навмисності не було.

Я ніколи першим не ліз у бійку. Проте оцей другий, потенційно вбивчий випад розлютив мене, і я вирішив помститися. Тримаючись на відстані близько 90 метрів чи трохи більше позаду нього, якраз щоб не потрапляти йому на очі, я, однак, готувався рвонути вперед, якщо він буде змушений зупинитися на світлофорі. Це сталося, коли ми під’їхали до бульвару Вествуд. Без зайвого шуму — а мій байк був майже беззвучним — я підкрався до автомобіля з боку водія, задумавши розбити скло чи здерти фарбу, порівнявшись із ним. Проте вікно біля нього було відчинено, тож, побачивши це, я просунув руку всередину, вхопив водія за носа й щосили викрутив його. Водій заволав, а коли я опустив руку, все його обличчя було залите кров’ю. Він був занадто шокований, щоб якось реагувати, і я поїхав далі з відчуттям того, що дозволив собі не більше, ніж було можна у зв’язку із замахом на моє життя.

Інший подібний епізод трапився, коли я їхав до Сан-Франциско безлюдною 33-ю трасою, якою подорожували зрідка. Мені подобалося це безлюддя, відсутність потоку транспорту, і я поволі просувався зі швидкістю близько 110 кілометрів за годину, аж раптом у дзеркалі заднього огляду виринув автомобіль, на швидкості, як я прикинув, близько ста тридцяти. Він мав для обгону всю дорогу, проте, точнісінько як водій у Лос-Анджелесі, спробував випхати мене з проїжджої частини. Йому це вдалося, і я був змушений звернути на ґрунтове узбіччя, призначене для зупинок у разі аварійних ситуацій чи поломок. Якимось дивом я спромігся утримати мотоцикл вертикально, здійнявши хмару пилу, і повернувся на проїжджу частину. Нападник уже був на кілька сотень метрів попереду. Ключовою моєю реакцією була радше лють, а не страх, і я вихопив із багажника монопод (тоді я дуже полюбляв пейзажну фотозйомку і завжди возив із собою фотоапарат, штатив-триногу тощо, прив’язуючи їх до мотоцикла). Я почав розмахувати ним над головою, як божевільний полковник верхи на бомбі у прикінцевій сцені «Доктора Стрейнджлава».[157] Певно, я був схожим на психа, до того ж небезпечного, тому що машина прискорилася. Я також додав газу, витискаючи з двигуна максимум, і зрештою почав наздоганяти її. Водій намагався відкинути мене, то безладно рухаючись, то раптово сповільнюючись, то роз’їжджаючи вліво-вправо дорогою, проте коли ці маневри йому не вдалися, він несподівано повернув на бічну дорогу до містечка Коалінґа, що трапилася на шляху. Це була помилка, тому що він загруз у лабіринті менших доріг, а я і далі наступав йому на п’яти. Зрештою йому не було куди їхати. Я зіскочив з мотоцикла (усі мої 118 кілограмів) і, далі розмахуючи моноподом, помчав до автомобіля, що опинився у глухому куті. Усередині сиділи дві пари підлітків — четверо наляканих людей, — і коли я побачив цю їхню молодість і безпорадність, їхній страх, кулак сам собою розтулився, і монопод випав мені з рук. Я знизав плечима, підняв монопод, подався назад до мотоцикла й пропустив їх. Гадаю, ми всі боялися за свої життя, відчували близькість смерті в цьому безглуздому, потенційно смертельному двобої.

* * *

Подорожуючи на мотоциклі Каліфорнією, я завжди возив із собою «Нікон F» із набором об’єктивів. Особливо мені подобався об’єктив для макрозйомки, що давав змогу широким планом знімати квіти й кору, лишайники та мох. Також я мав великоформатний фотоапарат «Лінхоф», формату 9 × 12 сантиметрів, з чималою триногою. Я запаковував усе в спальний мішок, що добре захищав від зіткнень і струсів.

Магія проявляння і друку фото була знайома мені ще з дитинства, коли моя невеличка хімічна лабораторія із затемненими шторами могла слугувати темною кімнатою. Ще раз я розкрив цю магію у Каліфорнійському університеті — на кафедрі невропатології була прекрасно оснащена темна кімната, і я, погойдуючи великі негативні відбитки у проявній ванній, полюб­ляв спостерігати, як мало-помалу вимальовується зображення. Понад усе мене вабила пейзажна зйомка, і натхнення для поїздок на вихідних я часом черпав у «Аризона Хайвейс»,[158] де розміщувалися неперевершені фото Анселя Адамса,[159] Еліота Портера[160] та інших — ці знімки стали для мене взірцевими.