Стрімголов. Історія одного життя

Джим Ґамільтон — один із юрби важкоатлетів на Масл-біч, який дуже вирізнявся з-поміж інших. Мав величезну шапку кучерявого волосся, чималу кучеряву бороду, вуса — на обличчі було видно лише кінчик носа й усміхнені, глибоко посаджені очі. Широкогрудий здоровань із животом Фальстафових габаритів[161] був одним із найкращих виконавців виваги лежачи на узбережжі. Джим кульгав під час ходьби — одна з його ніг була коротша за іншу, і по всій її довжині виднілися сліди хірургічного втручання. Він розповів мені, що потрапив у мотоциклетну аварію, зазнав множинних складних переломів і понад рік провів у лікарні. Йому було вісімнадцять — саме закінчив школу. Це дуже складний період, сповнений самотності й болю. Він був би нестерпним, якби Джим на свій і всіх довкола подив не відкрив у собі надзвичайні здібності до математики. Вони ніяк не проявлялися у школі, яку він не любив, проте відтоді все, чого він потребував, це були книги з математики та теорії ігор. Півтора року вимушеної фізичної бездіяльності, упродовж яких він переніс майже дюжину операцій із відновлення розтрощеної ноги, стали для нього періодом надзвичайно захопливої розумової активності, і він з усе більшою наснагою та легкістю підкорював математичний всесвіт.

Після випуску зі школи Джим не уявляв, чим займатиметься, проте коли виписався з лікарні, завдяки здібностям до математики, влаштувався програмістом у корпорацію Rand. Мало хто з його приятелів і товаришів по чарці у Масл-біч здогадувався про математичний бік його життя.

Джим не мав постійної адреси проживання — переглядаючи наше листування 1960-х років, я натрапляв на листівки, надіслані з мотелів у Санта-Моніці, Ван-Найсі, Венсі, Брентвуді, Вествуді, Голлівуді, а також із десятка інших місць. Уявлення не маю, яка адреса була вказана у його водійських правах — підозрюю, що та, де він жив ще в дитинстві у Солт-Лейк-Сіті. Джим походив із відомої мормонської родини нащадків Бригама Янґа.[162]

Для Джима не було проблемою переїжджати з мотелю до мотелю або ж просто ночувати в машині, тому що свої нечисленні пожитки — переважно одяг і книги — він тримав у «Ренд», де часом і ночував. Він розробляв для надпотужних ЕОМ низку програм з ігор у шахи й перевіряв їх (і себе), граючи з ними. Особливе задоволення від цього процесу він отримував, перебуваючи під сильною дією ЛСД — він вважав, що це робило ігри непередбачуванішими, натхненнішими.

Він мав одне коло приятелів на Масл-біч, а також інше — колег-математиків, і так, як і знаний угорський математик Пал Ердеш, міг заскочити до них посеред ночі, годинку-другу провести за «мозковою атакою», а тоді розташуватися у них на дивані до ранку.

До нашої з ним зустрічі Джим зрідка проводив вихідні в Лас-Вегасі, спостерігаючи за гравцями в блекджек і міркуючи над стратегією, що забезпечувала б учаснику гри не блискавичний, проте стабільно успішний результат. Домовившись про тримісячну відпустку із «Ренд», він засів у готельному номері у Лас-Вегасі й увесь час, коли не спав, проводив за грою в блекджек. Неквапливо, але стабільно він виграв і накопичив понад 100 тисяч доларів — дуже солідну для 1950-х суму. Однак саме тоді до нього завітали два кремезних джентльмени. Вони сказали, що його стабільний виграш не був непоміченим. Вочевидь, Джиму відомий певний «спосіб», але тепер настав час полишати місто. Джим прислухався до них і того ж дня вшився з Вегаса.

Він мав великий, брудний (що колись був білим) кабріолет, забитий картонними пакетами з-під молока та іншим мотлохом — у дорозі Джим щодня випивав майже чотири літри, а то й більше молока і просто жбурляв пусті пакети на заднє сидіння. У цьому м’язовому юрмиську ми й заприятелювали. Я любив розпитувати про предмет його найбільшого зацікавлення — математичну логіку, теорію ігор і комп’ютерні ігри, — а він, своєю, чергою хотів дізнатися про те, чим цікавлюся й захоплююся я. Коли у мене з’явився будиночок у каньйоні Топанґа, він із дівчиною Кеті часто навідувався в гості.

* * *

Як невролога, мене професійно цікавила природа різних станів мозку, а не лише спричинених чи видозмінених дією ліків. На початку 1960-х швидко накопичувалися нові знання та уявлення про психотропні ліки і їхній вплив на мозкові нейромедіатори, і я прагнув випробувати це сам. Я гадав, що подібний досвід допоможе зрозуміти, через що проходять деякі мої пацієнти.

Деякі приятелі з Масл-біч підбивали мене до спроб підсісти на артан, що був мені відомий лише як антипаркінсонічний засіб. «Просто візьми двадцять пігулок, — казали вони. — Почасти ти себе все одно контролюватимеш. Цей досвід буде дуже особливим». Тож якось я описав у «Галюцинаціях» свій недільний ранок:

Я відрахував двадцять пігулок, запив водою і всівся чекати ефекту. У мене пересохло в горлі, розширилися зіниці, було важко читати, але це й усе. Жодного психогенного ефекту не сталося, і це мене найбільше розчарувало. Я точно не знав, чого очікую, але чогось таки чекав.