Стрімголов. Історія одного життя

Занурений спершу в хімію, а згодом у біологію, я не особливо усвідомлював, що відбувалося довкола мене — чи в мені — у школі я ні на кого не западав (хоча мене не лишала байдужим скульптурна репродукція у натуральну величину, що стояла нагорі сходового маршу — знаменита статуя оголеного, з виточеними мускулами Лаокоона, який намагається врятувати синів від змія). Я знав, що деяких людей жахає сама ідея гомосек­суальності, підозрюючи, що саме так було і з моєю матір’ю. Тому я і сказав батькові: «Тільки не кажи мамі: вона не зможе цього стерпіти». Певно, не варто було говорити цього й батькові. Загалом я вважав, що моє статеве життя не має нікого, окрім мене, обходити. Це не було таємницею, але й не мало стати предметом обговорень. Мої найближчі друзі Ерік і Джонатан були в курсі, проте ми майже ніколи про це не говорили. Джонатан якось сказав, що вважав мене «асексуалом».

Усі ми — творіння певного виховання, своїх культур, своїх часів. Я мав постійно нагадувати собі, що моя мати була народжена у 1890-ті, вихована за ортодоксальними традиціями, а також що в Англії 1950-х років гомосексуальна поведінка вважалася не просто збоченням, а кримінальним злочином. Я мав пам’ятати, що секс, як релігія чи політика, був однією з тих сфер, де загалом розважливі та пристойні люди можуть виявляти сильні ірраціональні почуття. Мати не хотіла бути жорстокою чи бажати мені смерті. Зараз я розумію, що вона просто була приголомшена і, певно, шкодувала про свої слова, заштовхавши їх у потаємний закуток своєї свідомості.

Та ці слова ще довго не давали мені спокою, зігравши ключову роль у стримуванні й сповненні почуттям провини у тому, що мало би стати вільним і радісним вираженням сексуальності.

Мій брат Девід зі своєю дружиною Лілі, знаючи, що мій сексуальний досвід є дуже скромним, списували це на сором’язливість і вважали, що гарна жінка та бодай один добрячий трах налагодять справу. Під час різдвяних свят 1951 року, після мого першого семестру в Оксфорді, вони взяли мене до Парижа, маючи на меті не лише споглядання визнач­них місць — Лувру, собору Паризької Богоматері, Ейфелевої вежі, — а й для того, щоб відвести мене до якоїсь жалісливої повії, яка перевірила б мене на ділі, майстерно й терпляче навчивши премудростей сексу.

Отже, було обрано підходящу за віком повію з відповідним характером. Девід і Лілі спершу провели з нею бесіду, пояснивши їй ситуацію, після чого я пішов до її помешкання. Я був таким наляканим, що мій пеніс обм’як, а яєчка немовби хотіли сховатися у черевній порожнині.

Повія, яка нагадувала одну з моїх тіток, одразу ж зрозуміла у чому річ. Вона добре володіла англійською (це було одним із критеріїв відбору) і сказала: «Не хвилюйся, ми натомість мило посидимо за чаєм». Вона дістала чайне приладдя і птифури,[18] поставила чайник і поцікавилася, який чай мені до вподоби. «Лапсанг, — відповів я. — Полюбляю аромат диму». Тоді до мене вже повернулися голос і впевненість, і ми невимушено теревенили, смакуючи чай.

Я пробув у неї з півгодини, а тоді пішов. Брат із дружиною чекали мене надворі.

— Як це було, Олівере? — з натиском запитав Девід.

— Неймовірно, — відповів я, обтрушуючи крихти з бороди.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, уже було зрозуміло, що я стану лікарем. Двоє моїх старших братів, як і наші батьки, були медиками.

Однак я не був певен, що хочу стати лікарем. Тому більше не міг плекати честолюбні прагнення стати хіміком — ця наука сама собою випередила неорганічну хімію XVIII i XIX століть, що мене так захоплювали. Проте у чотирнадцяти- чи п’ятнадцятирічному віці, надихнувшись своїм шкільним учителем біології та Стейнбековим «Консервним рядом»,[19] я вирішив, що хочу стати біологом океану.

Ставши стипендіатом Оксфорда, я постав перед вибором: піти зоологічним напрямком чи податися на підготовчі курси при медичному коледжі й вивчати анатомію, біохімію та фізіологію. Найбільшу цікавість у мене викликала фізіологія відчуттів — як ми бачимо кольори, різкість, рух? Як ми взагалі щось розпізнаємо? Як візуально осягаємо світ? Це почало цікавити мене ще змалечку через те, що я страждав на очні мігрені,[20] адже окрім сліпучих зиґзаґів, передвісників нападів, іноді упродовж аури[21] я міг втрачати відчуття кольору, різкості чи руху, а то і взагалі здатність будь-що розрізняти. Ці жахливі, проте заворожливі образи могли зринати переді мною, невиразні й поруйновані, а тоді набути чітких обрисів і відтворитися знов — і це упродовж кількох хвилин.

Моя домашня хімічна міні-лабораторія почала виконувати роль ще й проявної кімнати. Особливо мене приваблювали кольорові і стереофотографії — вони збурили в мені інтерес до того, як мозок створює колір і різкість. Я полюбляв біологію океану майже так само, як хімію, але тепер же волів осягнути роботу людського мозку.

* * *