Стрімголов. Історія одного життя

Я ніколи не був впевнений у своїх інтелектуальних здібностях, хоча мене і вважали тямущим. Як і мої найближчі шкільні друзі, Джонатан Міллер і Ерік Корн, я був одержимий одночасно і наукою, і літературою. Я схилявся перед розумом Джонатана й Еріка, мені було невтямки, чому вони тиняються зі мною. Як би там не було, ми всі троє отримали стипендії до університету. Після цього мене спіткали деякі труднощі.

Для вступу в Оксфорд потрібно складати іспити, які для мене були простою формальністю, адже я вже мав відкриту стипендію. Однак ці випробування я завалив. Коли ж пішов складати їх ще раз, то знову завалив. Спробував скласти втретє — і ситуація повторилася. Тут уже містер Джонс, ректор, покликав мене на приватну розмову: «Сакс, ти блискуче написав роботу для отримання стипендії. То чому ж ти постійно завалюєш цей дурний іспит?». Я не знав, що відповісти, і він продовжив: «Ти маєш останній шанс». Тож я взявся за складання іспиту ще раз, і ця четверта спроба нарешті увінчалася успіхом.

У школі святого Павла я міг разом із Еріком та Джонатаном насолоджуватися нескладним поєднанням гуманітарних і природничих наук. Також очолював наше товариство літераторів і водночас обіймав посаду секретаря природничого клубу. В Окс­форді така суміш була складнішою, оскільки кафедра анатомії, лабораторії та наукова бібліотека Редкліффа[22] були скупчені на Саут-паркс Роуд, на певній відстані від лекційних залів та університетських коледжів. Між тими, хто студіював природничі науки чи відвідував підготовчі медичні курси, і рештою університету пролягали як фізичні, так і соціальні розбіжності.

Під час свого першого семестру в Оксфорді я гостро це відчував. Ми мали писати есеї і представляти їх кураторові — це спонукало мене просиджувати цілі години в бібліотеці Редкліффа за читанням наукових досліджень та оглядів, відбирати з них матеріал, що видавався найважливішим, і представляти його у якийсь цікавий нестандартний спосіб. Я залюбки, навіть із захопленням проводив чимало часу за читанням праць із нейропсихології — здавалося, що переді мною відкриваються нові широкі обрії, і водночас я все більше усвідомлював, чого мені насправді бракує. Я не читав майже ніякої неспеціалізованої літератури, окрім «Біографічних нарисів» Мейнарда Кейнса,[23] і хотів написати власні «Біографічні нариси» з клінічним ухилом — історії про індивідів із незвичайними слабкостями чи силами, з демонстрацією того, який вплив ці особливі риси мають на їхні життя. Іншими словами, ці нариси стали б клінічними біографіями чи свого роду історіями хвороб.

Першою (і зрештою єдиною) темою подібного дослідження став для мене Теодор Гук,[24] на чиє ім’я я натрапив, коли читав біографію Сіднея Сміта,[25] видатного дотепника ранньої вікторіанської епохи. Гук також був неабияким гострословом на десяток-два років раніше за Сміта. Крім того, він володів надзвичайними здібностями до створення музики. Розповідають, що Гук створив понад п’ять сотень опер просто сидячи за фортепіано, імпровізуючи та проспівуючи всі партії. Вони були справжньою окрасою миті — дивовижні, прекрасні, швидкоплинні; зімпровізовані, неповторювані, не зафіксовані на папері і невдовзі забуті. Мене зачарувала геніальність Гукових імпровізацій: що ж це мав бути за мозок, що уможливлював би створення подібного?

Я почав читати усе, що міг відшукати, про Гука, не оминув увагою і кілька його книг. Його праці здавалися мені навдивовижу нудними й важкими для сприйняття, контрастуючи з описами блискавичних, нестримно винахідливих імпровізацій. Я чимало думав про Гука і до кінця осіннього триместру написав про нього есей, що сягав майже шести друкованих аркушів щільного тексту, усього близько чотирьох-п’яти тисяч слів.

Нещодавно я натрапив на цей есей у шухляді разом з іншими своїми ранніми працями. Коли гортав сторінки, то був вражений плавністю тексту, його всебічністю, пишномовністю і претензійністю. Здавалося, що це писав не я. Може, я його гамузом звідкись здер, чи зібрав докупи з півдесятка різних джерел, чи, можливо, це було моє власне писання у професійному науковому стилі, який я вже тоді засвоїв попри те, що був ще фактично неопереним вісімнадцятирічним парубійком?

Гук для мене — спосіб відволіктися; більшість моїх есеїв стосувалися фізіології і їх щотижня потрібно було читати кураторові. Узявшись за цю тему, я дуже загорівся: стільки читав і обмірковував, що фактично не мав часу написати есей. Коли ж настав день презентації, я узяв із собою блокнот і прикинувся, що читаю з нього, перегортаючи сторінки та імпровізуючи. У якийсь момент Картер (доктор С. В. Картер, мій куратор у Королівському коледжі) перервав мене.

— Щось не зовсім уловив, — сказав він. — Могли б ви прочитати це ще раз?

Далі я дещо знервовано спробував відтворити кілька останніх речень. Картер був спантеличеним:

— З вашого дозволу я гляну.

Я простягнув йому чистий блокнот.

— Вражаюче, Сакс, — сказав куратор. — Просто вражаюче. Проте я хочу, щоб у майбутньому ви писали свої есеї.