Стрімголов. Історія одного життя

Річард Селіґ.[39] Минуло шістдесят років, а я і досі бачу перед собою його обличчя та лев’ячу манеру триматися, відколи 1953 року вперше побачив цього чоловіка під стінами оксфордського коледжу Маґдален. Ми розговорилися. Припускаю, що саме він розпочав розмову, адже я завжди був надто сором’язливим, щоб першим іти на контакт. А його надзвичайна врода ще більше сповнювала мене відчуттям ніяковості. Під час тієї першої розмови я дізнався, що він стипендіат премії Родса й поет, а також що він уже встиг поперебиватися низкою нерегулярних заробітків у Штатах. Він знав про світ значно більше за мене, навіть із урахуванням різниці у віці (йому було двадцять чотири, мені — двадцять). Його знання були значно ширшими, ніж у більшості студентів старших курсів, що після школи одразу вступили до університету, не отримавши перед тим жодного досвіду справжнього життя. Його в мені щось зацікавило, і ми невдовзі потоваришували. Ба більше, я в нього закохався. Це почуття прийшло до мене вперше у житті.

Я закохався у його обличчя, його тіло, його розум, його поезію — у все, що було в ньому. Він частенько приносив мені щойно написані вірші, а я показував йому свої есеї з фізіології. Гадаю, не я один мав до нього почуття: були й інші — як жінки, так і чоловіки, яких не могла не привабити його надзвичайна врода, видатні таланти, енергійність і любов до життя. Селіґ вільно оповідав про себе, про опанування поетичного ремесла під началом поета Теодора Рьотке,[40] про дружбу з багатьма художниками і про те, як він, пробувши рік художником, усвідомив: якими б не були його таланти, його справжня пристрасть — це поезія. Річард часто тримав у голові образи, слова, поетичні рядки, місяцями свідомо чи мимовільно опрацьовував їх, зрештою перетворюючи на завершені вірші або ж полишаючи ідею про них. Його поезію друкували в Encounter, The Times Literary Supplement, Isis і Granta, а великим його прихильником був Стівен Спендер.[41] Я вважав його генієм, чи принаймні геніальною особистістю у процесі становлення.

Ми ходили з ним на довгі прогулянки, обговорюючи поезію та науку. Річарду подобалося слухати мої захоплені розмови про хімію і біологію, під час яких сором’язливість полишала мене. Попри те, що я усвідомлював свою закоханість у Річарда, втім дуже боявся це визнавати. Материні слова про «огиду» спонукали мене помовкувати про те, хто я такий. Однак якимось незбагненним, дивовижним чином любов до такої людини спов­нювала мене почуттям радості й гордості. Одного дня із завмиранням серця я сказав Річарду, що закоханий у нього, не уявляючи, якої реакції слід чекати. Він обійняв мене, схопив за плечі й промовив: «Я знаю. Я не такий, але я ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму». Після цих слів я не відчув себе покинутим чи нещасним. Він якомога делікатніше сказав те, що мав, і наша дружба тривала. Тепер, коли мої болючі й марні бажання було приглушено, я відчув, що мені стало легше спілкуватися з Річардом.

Я гадав, що наша дружба триватиме все життя, і він, напевно, думав так само. Та одного дня він прийшов до мого барлогу дуже схвильований. Він сказав, що виявив у себе в паху набряк, якому спершу не надав значення, гадаючи, що він мине. Проте набряк збільшувався, спричиняючи все більше тривоги. Я тоді відвідував підготовчі курси при медичному коледжі, тож Річард попросив мене оглянути це місце. Він спустив штани й труси, і зліва я побачив пухлину розміром з яйце. Вона мала чітке розташування і була твердою на дотик. «Рак», — майнула у мене здогадка. «Ти маєш сходити до лікаря. Можливо, потрібна біопсія. Не відкладай», — застеріг я.

Після біопсії лімфатичного вузла Річарду поставили діагноз «лімфосаркома» і сказали, що йому лишилося жити не більше двох років. Сповістивши мене про це, він більше ніколи зі мною не розмовляв. Я першим розпізнав смертельну суть цієї пухлини, тож, мабуть, він вважав мене своєрідним посланцем чи символом смерті.

Утім Річард був налаштований якомога повніше прожити відведений йому час. Він одружився з ірландською арфісткою та співачкою Мері О’Гара, подався з нею до Нью-Йорка, а через рік і три місяці помер. У ці останні місяці життя він написав чимало найкращих своїх поезій.

Випускні іспити в Оксфорді складають після трьох років навчання. Я ж і далі займався там дослідницькою роботою і вперше відчув себе досить самотнім, адже практично всі мої однолітки полишили альма-матер.

Після того, як я здобув стипендію Теодора Вільямса, мені запропонували дослідницьку посаду на кафедрі анатомії. Але я відхилив пропозицію, попри своє захоплення професором анатомії, знаменитим і надзвичайно легким у спілкуванні Вілфрідом Ле Ґрос-Кларком.[42]