Стрімголов. Історія одного життя

Більшість дій, які ми робимо автоматично (без усвідомленого керування), Ієн може здійснити лише шляхом попереднього обмірковування і контролю. Під час сидіння він має свідомо тримати спину прямо, щоб не впасти вперед; ходити може лише з випрямленими ногами і повністю зосередивши погляд на цьому завданні. Нестачу «шостого чуття» — пропріоцепції — він має замінити зоровим сприйняттям. Таке зосередження і концентрація на цьому означають, що він не може запросто виконувати дві дії одночасно. Він може стояти або ж може говорити, проте для того, щоб стояти і говорити, він має на щось опиратися. На вигляд Ієн може здатися цілком нормальним, проте якщо раптово вимкнути світло, він безпорадно впаде на землю.

За довгі роки між Джонатаном та Ієном встановилися міцні глибокі стосунки, як між лікарем і пацієнтом, дослідником і предметом дослідження і дедалі більше як між колегами й друзями (сьогодні вони співпрацюють уже тридцять років). Упродовж цієї співпраці тривалістю в десятки років Джонатан написав десятки наукових статей і відому працю про Ієна «Гордість і щоденний марафон» (а зараз працює над її продовженням).[249]

У майбутньому мало що зворушувало мене настільки, як спостереження за Джонатаном, моїм студентом, який сам став відомим лікарем, фізіологом, письменником. Наразі він є автором чотирьох книг і понад сотні наукових статей.

Переїхавши у 1965 році до Нью-Йорка, я взявся досліджувати заміські дороги на мотоциклі, приглядаючи підходящі місця, куди можна було б часом зриватися на вихідні. Якось у неділю, перетинаючи Катскільські гори, натрапив на мальовничий старий дерев’яний готель «Лейк Джефферсон», над яким підносилося озеро. Він належав добродушній німецько-­американській парі, Лу і Берті Ґрапп, і невдовзі я з ними познайомився. Мене найбільше зачепило, що вони хвилювалися за мій мотоцикл і дозволили лишити його у холі. Згодом щовихідних він ставав звичним видовищем для місцевих. «Знову лікар приїхав», — казали вони, угледівши мотоцикл.

Особливо мені припали до душі суботні вечори у старому барі, де можна зустріти чимало колоритних особистостей, які пили й розповідали небувальщини. На стінах були розвішані світлини із зображенням готелю в часи його розквіту — 1920–30-ті роки. Я здебільшого писав у невеликій відгородженій ніші біля бару — там міг бути на самоті, невидимий нікому, і водночас мене зігрівало й збуджувало жваве життя бару.

Провівши там із десяток вихідних, я домовився із Ґраппами, що винайму кімнату у напівпідвальному приміщенні будинку, приїжджатиму й від’їжджатиму, коли мені заманеться, і зберігатиму там свої речі — переважно друкарську машинку й купальне спорядження. Я міг зупинятися у цій кімнаті, користуватися кухнею, баром і всіма вигодами готелю — і це лише за 200 доларів на місяць.

Життя біля озера Джефф було цілющим і скитницьким. Я відмовився від подорожей на мотоциклі на початку 1970-х років — транспортний потік у Нью-Йорку почав здаватися мені надто небезпечним, і їзда на мотоциклі більше не приносила задоволення, — проте я завжди мав підставку для велосипеда на автомобілі, і довгими літніми днями міг годинами крутити педалі. Я часто робив зупинку біля яблучного пресу поблизу готелю, набирав у дві дволітрові пляшки міцного сидру і вішав їх на кермо. Я обожнюю сидр, і поволі симетрично потягуючи його то з однієї, то з іншої пляшки і злегка хмеліючи, підтримував рівень рідини в організмі упродовж довгого дня на колесах.

Неподалік від готелю розташовувалася стайня, й іноді суботніми ранками я навідувався туди й годинку-другу їздив верхи на гігантському першероні[250] — спина його була така широка, що здавалося, наче їдеш верхи на слоні. Тоді я важив чимало — близько 115 кілограмів, однак ця величезна тварина немовби й не помічала моєї ваги. Думаю, саме такі коні возили лицарів та королів у повному обладунку. Я чув, що Генріх VIII у повному обладунку важив 225 кілограмів.

Утім найбільшою радістю було плавання у тихому озері, де часом траплялися поодинокі рибалки на гребних човнах, проте жодні моторні човни чи водні мотоцикли не становили загрози необачним плавцям. Час розквіту для готелю «Лейк Джефф» минув, і його вигадлива платформа для купання, плоти й альтанки були цілковито занедбані й потихеньку підгнивали. Втрачаючи відчуття часу, купаючись без страху й хвилювання, я розслаб­лявся, і це спонукало мій мозок працювати. Думки й образи, а часом і цілі абзаци впливали у мою свідомість, і я мав час від часу випливати на берег і переносити їх у жовтий записник, який завчасно клав на столик для перекусок біля озера. Іноді я так поспішав, що не мав часу, щоб витертися, і краплі стікали на записник.